Святитель Софроній, єпископ Іркутський та всього Сибіру чудотворець, відомий під прізвищем Кристалевський, народився на Українії, в Чернігівському полку в 1704 році. Батько його, Назарій Федоров, був "посполитий чоловік, батька якого, Софронія, звали Стефаном", на честь первомученика архідиякона Стефана. У нього було два брати і сестра Пелагея. Ім'я одного брата - Павло, ім'я іншого, старшого, невідоме, але є відомості, що він був згодом намісником Красногорського Золотоношського монастиря.

Дитячі роки Стефана проходили в містечку Березань Переяславського повіту Полтавської губернії, де оселилася сім'я після звільнення батька зі служби. З віком Стефан вступив до Київської духовної академії, де в той час навчалися два інших майбутніх святителя - Іоасаф, єпископ Бєлгородський (пам'ять 17 вересня і 23 грудня), і Павло, митрополит Тобольський.

Отримавши духовну освіту, Стефан вступив до Красногорського Преображенського монастиря (пізніше перейменованого в Покровський, а з 1789 року перетвореного у жіночий монастир), де вже подвизався його старший брат. 23 квітня 1730 року він прийняв постриг з ім'ям Софроній, на честь святителя Софронія, Патріарха Єрусалимського (пам'ять 24 березня).

У ніч після постригу в чернецтво інок Софроній почув у Покровському храмі Голос: "Коли будеш єпископом, побудуй храм в ім'я Всіх святих", - вказавши його майбутнє служіння. Через два роки, у 1732 році, його викликали до Києва, де в Софійському соборі він був хіротонісаний у сан ієродиякона, а потім - ієромонаха. Про подальший період життя святителя Софронія в його формулярі говориться наступне: "Після посвячення в цьому Золотоношському монастирі скарбником був два роки, а потім узятий за указом Переяславської єпархії Преосвященного Арсенія Берлова в будинок його архиєрейський, в якому був економом 8 років після поселення в Олександро-Невський монастир, з якого багато в ці роки у 1735 році був посланий до Санкт-Петербурга у його архієрейських справах, де за  клопотанням позоставався два роки".

Ці дані досить конкретно свідчать про зв'язок Святителя з рідною йому Покровською обителлю. Проходячи послух у правлячого архієрея в Переяславі, він часто усамітнювався в своєму монастирі, проводячи дні в безмовному спогляданні і праці, показуючи приклад чернечого діяння братії.

Під час перебування ієромонаха Софронія за архієрейськими справами у Синоді, на нього звернули особливу увагу. І коли виникла необхідність поповнити братство Олександро-Невського монастиря в Санкт-Петербурзі, то в числі 29 ченців, викликаних з різних монастирів Росії, в січні 1742 був викликаний і майбутній святитель. Через рік його призначили скарбником монастиря, а в 1746 році він був затверджений на посаді намісника обителі, яку обіймав більше семи років.

На допомогу собі він викликав свого земляка, уродженця міста Прилуки, ієромонаха Сінесія і поставив його будівничим Ново-Сергієвої пустині, приписаної до Олександро-Невського монастиря. З цього часу дружба двох подвижників - ієромонаха Софронія і ієромонаха Сінесія - все більше міцніла в єдиному пастирському служінні, вони вже були нерозлучні аж до свого спочинку на Сибірській землі. У ці роки святитель Софроній багато трудів на благоустрій обителі та з поліпшення викладання в семінарії, що знаходилася при ній. Спільно з архієпископом Феодосієм він дбав про належне укомплектування монастирської бібліотеки.

При ньому була побудована двоповерхова церква: верхня, в ім'я святого Феодора Ярославовича, старшого брата святого Олександра Невського, і нижня, в ім'я святого Івана Золотоустого.

У 1747 році помер Іркутський єпископ Інокентій II (Нерунович). Шість років найбільша по території Іркутська єпархія залишалася без духовного окормлення.

Нарешті, імператриця Єлизавета Петрівна (1741 - 1761) указом від 23 лютого 1753 року рекомендувала Святійшому Синоду благочестивого намісника Олександро-Невського монастиря Софронія, як "особу, не тільки гідну єпископського сану, а й цілком спроможного виправдати бажання і надії государині та Синоду - понести тягар єпископського служіння на далекій околиці і задовольнити потреби пастви в суворій країні, серед дикої природи і сваволі людської".

18 квітня 1753 року, в Фомину Неділю, у Великому Успенському соборі ієромонах Софроній був посвячений у єпископа Іркутського і Нерчинського.

Передбачаючи важке служіння у віддаленому Сибірському краї, новопоставленний Святитель не вирушив відразу до Іркутської єпархії, але почав підбирати освічених і духовно досвідчених співробітників. У цей час святитель Софроній відвідав свою першу Красногорську обитель. Був і у святинях Києва, де просив благословення на своє служіння у Києво-Печерських угодників. Незмінним супутником святителя як і раніше був ієромонах Сінесій, ревно розділяв життєві труднощі свого друга.

У Москві великі послуги святителю надав архієпископ Московський і Севський Платон, який брав участь у хіротонії ієромонаха Софронія. Він дав йому батьківські настанови на майбутній подвиг, оскільки був добре знайомий з особливостями сибірського духовного побуту, попереджав про свавілля місцевої влади і радив підібрати надійних помічників.

20 березня 1754 року святитель прибув до Іркутська. Спочатку він заїхав у Вознесенський монастир - місце проживання своїх попередників, молився на могилі єпископа Інокентія (Кульчицького), просячи у нього благословення на майбутній подвиг.

Ознайомившись зі станом справ в єпархії, святитель приступив до перетворень в Духовній консисторії, монастирях і парафіях, звернувся до Святійшого Синоду з проханням надіслати гідних людей для священнослужіння в Іркутській єпархії.

На час приїзду святителя Софронія іркутські обителі вже мали майже столітню історію. Засновники цих монастирів були сповнені палким бажанням чернечого, подвижницького життя. Проникливий святитель призначав настоятелями монастирів людей благочестивих, мудрих, діяльних, з великим життєвим і духовним досвідом. У 1754 році Преосвященний Софроній звів свого друга і сподвижника ієромонаха Сінесія в архімандрита Вознесенського монастиря. Цей блаженної пам'яті настоятель послужив монастирю 33 роки до свого блаженного спочинку. У вересні 1754 року Святитель видав указ, в якому відзначалася заклопотаність навчанням і вихованням дітей духовенства. Указом духовенству ставилося в обов'язок навчання своїх дітей Часослову, Псалтиря, співу і букваря, причому вчення "повинно було проводитись і з належною старанністю і особливою турботою, щоб діти могли пономарські і дяківскі обов'язки виконувати згідно своїх можливостей".

Уважно вивчаючи людей і обстановку, в проповідях і особистих бесідах святитель невпинно спонукав усіх до більш високих моральних ідеалів. Особливу увагу він приділяв благоговійному і правильному звершенню Богослужінь і Таїнств священнослужителями, а також стежив за моральною чистотою мирян, дбав про становище жінок в сім'ї, охороняв їх від несправедливого ставлення до них. Святитель намагався повсюдно установити статутне Богослужіння, для чого викликав до себе священиків, дияконів, дяків і паламарів, які під час архієрейського Богослужіння брали участь у хорі та іподияконствували.

Об'їжджаючи єпархію, святитель зауважив, що не скрізь приділяється належна увага церковному благовісту та кадінню і тому указами він відновив правильне кадіння і благовіст.

Покликаний на апостольське служіння в цьому краї, святитель Софроній усвідомлював, що, крім освіти віруючих християн, йому доведеться приводити до віри ідолопоклонників, яких в Сибіру було дуже багато.

Навертати язичників до Христової Церкви було важко, оскільки інколи навіть у храмах не було кому служити, а займатися місіонерською діяльністю і поготів. Знаючи, як архієрейське Богослужіння благотворно впливає на інородців, святитель не тільки сам служив благоговійно, але цього ж вимагав і від усіх кліриків.

Святитель Софроній дбав про пристрій побуту малих народів і сприяв розвитку в місцевому населенні осідлості і культури, пропонував їм для поселення монастирські землі і всіляко намагався ізолювати від впливу язичництва. До святителя постійно приходили і приїжджали з далеких місць за благословенням численні відвідувачі.

Але серед багатьох турбот він не забував про своє внутрішнє, духовне життя і вічність і вів подвижницьке життя. Про це збереглося свідчення келійника святителя Софронія, який повідомляє, що святитель "їжу вживав найпростішу і в малій кількості, служив досить часто, більшу частину ночі проводив у молитві, спав на підлозі, чи то овече хутро, чи оленяча або ведмежа шкіра і мала проста подушка - ось і вся його постіль для нетривалого сну ".

Його подвижницький дух відповідав загальному піднесенню християнського духу в Росії внаслідок прославлення святителів Димитрія Ростовського (пам'ять 21 вересня), Феодосія Чернігівського (пам'ять 9 вересня) і особливо після набуття нетлінних мощів його попередника - святителя Інокентія Іркутського (пам'ять 9 лютого). Ця подія додала святителю Софронію великі сили і вселило надію на допомогу святителя Інокентія в його зусиллях щодо влаштування єпархії.

До кінця своїх днів святитель Софроній зберігав любов до Красногорської Золотоношської обителі, яка виплекала його з юнацтва. Він постійно сприяв підтримці в ній краси, посилаючи для цього необхідні кошти.

Відчуваючи погіршення здоров'я, святитель Софроній подав прохання до Синоду про звільнення його на спокій. Але з відповіддю з Петербурга зволікали, тому що було важко відразу підібрати гідного наступника. Останні дні життя святитель Софроній проводив у молитовному подвигу.

Світло, який просвітилося у добрих справах святителя Софронія, продовжує донині свідчити про славу Отця Небесного, "що милостивно зміцнює святих Своїх". І тепер не тільки в Сибіру, на місці останніх подвигів святителя Софронія, але і на місці його перших подвигів благоговійно зберігається про нього свята пам'ять.