"Ухиляйся від зла твори

добро і житимеш довіку"

(Пс. 37, 27)

Християнство вчить, що людина створена за образом і подобою Божою. Саме тому кожен заслуговує на повагу і любов. Ми є людьми завдяки присутності в нас Божественного начала, яке було спотворене через гріхопадіння Адама і Єви.  До того ж це спотворення посилюється особистими гріхами людей. Тому не тільки сам гріх, але і похідні від нього моральні падіння, глибоко засуджуються, адже через них з людської душі витісняється Божественна святість.

Християнство стверджує: кожна людина народжується пошкодженою первородним гріхом та порушеною гармонією між двома складовими її природи.

Але, головна суть полягає в тому, чи вона розкаюється у скоєному, чи вона здатна покаятись, визнати свою недосконалість перед Богом. В цьому і полягає головний принцип християнського одкровення про людину. Адже, тільки той, хто здатний зізнатись в недосконалості та убогості перед досконалим Всемогутнім Богом - дійсно визначений до морального росту.

Християнські істини дуже прості за своєю суттю, але їх важко реалізовувати. Втілюючи їх в життя, людина змушена змінювати свої звички і спосіб життя. Для цього потрібні великі духовно та морально цілеспрямовані зусилля, на які здатен не кожен через гріхопадіння перших людей, яке призвело до порушення гармонії відносин за віссю тіло-душа-тіло.

Історія знає багато випадків духовного преображення людей, які пройшовши шлях покаяння, публічно визнали свої гріхи. Роблячи подібний крок, людина повинна постійно добровільно поєднувати свої думки, почуття, бажання, вчинки з метою морального вдосконалення, із законом Божим.

У людини має бути постійне незмінне прагнення добра, а не якесь періодичне захоплення ним в залежності від її настроїв. Тимчасові пориви до добра можуть виникати навіть у людей лукавих та грішних. Однак, окремі добрі справи серед безлічі злочинних дій чи навіть байдужості аж ніяк не можна називати доброчинністю. Доброчесною можна вважати таку людину, для якої благодійність, добрі діла є головною рисою її духовного життя, а не миттєвим захопленням. За словами Христа: "Жоден хто поклав руку свою на рало і озирається назад, не придатний для Царства Божого" (Лк. 9, 62). Тому християнська доброчинність повинна бути повсякденною, невпинною. Людина повинна досягнути своєї досконалості у Царстві Небесному.

Водночас, на людину діє сила, яка перешкоджає їй іти до цієї мети. Ця сила - зло. В людині починається боротьба за духовне існування. Тут починається поєднання дії добра і зла. Добро - це те, що прекрасне, те, що спонукає людину до руху в перед, до вищого, те, що наповнює духовну природу. Це і є життя. А зло - це смерть, що гальмує розвиток, що спотворює, дегуманізує людину, що робить її не людиною. Зло - це гріх, це є гротеск *

Зло саме по собі залежить від нас. Це - неправда, розпуста, заздрість тощо. Вбивства, неправдиві діла і всі споріднені з ними пристрасті, які оскверняють душу, створену за образом і подобою Божою, безперечно затьмарюють її красу. Ще злом називаємо те, що для нас є важким та болісним для відчуття: Тілесні хвороби чи рани, нестача "хліба насущного", пошкодження майна, втрата рідних тощо. Поміж тим, кожну зі скорбот мудрий і благий Владика посилає нам для нашої ж користі. Багатство віднімає у тих, хто використовує його надаремно, чим руйнується знаряддя їх неправди. Хвороби посилає для того, щоб людина, скована хворобою, не мала можливості робити гріх. Смерть посилається тим, хто пройшов відрізок життя, ще від початку визначений праведним судом Божим. Адже Він наперед передбачив, що корисне для кожного з нас.

Як лікар, роблячи людині боляче, все одно є її благодійником, тому що бореться з хворобою, а не з хворим, так і Господь через покарання здійснює справу спасіння грішника. Людина не звинувачує лікаря, що він одне вирізає, інше припікає, а ще інше взагалі віднімає, але дякує йому називаючи його благодійником тому, що він зупинив розвиток хвороби, щоби вона не поширилась всюди. А коли бачимо, що через землетрус зруйновано місто, або під час штурму на морі розбився корабель з пасажирами, ми не повинні докоряти істинному Лікареві і Спасителеві. Нам потрібно розуміти, що через помірні та виліковні недуги люди отримують користь від однієї про них турботи. А коли з'ясовується, що страждання і біль не поступаються лікарським засобам, тоді стає необхідним відокремлення ураженого органу, щоб хвороба, розповсюджуючись на дотичні з ним ділянки, не перейшла на головні. Тому, як у вирізанні чи припіканні не винен лікар, а недуга, так і в усіх наших негараздах звинувачувати треба не Бога, а нас самих.

Хвороби, посухи, неродючість землі, бідність зустрічаються в житті кожного, хто стає підвладним гріху. І будь-яке покарання такого роду посилається Богом для того, щоб уникнути більшого зла - гріха. Тому тілесні страждання і зовнішні біди посилаються для того, щоб приборкати гріх. Так, Бог знищує зло, а лікар - хворобу, а не заражає нею людину. Руйнування міст, землетруси повені, загибель воїнів, винищення великої кількості людей, яке здійснюється від будь-якої стихії, відбувається для того, щоб врозумити тих, що залишились. Бог, відповідно, врозумляє людські пороки через покарання. Тому у власному сенсі присутність зла у нашому житті , залежить від нашого волевиявлення, тому що в нашій волі або утриматись від гріха, або бути порочним.

Проте, зло може виконувати й функцію випробування. Наприклад, старозавітній праведник Іов випробовується через позбавлення дітей, знищення

багатства, ураження гнійними ранами. Іншим посилається, як ліки від гріхів.

Наприклад, Давиду, який вбив Урію хеттеянина, а його жінку Вирсавію взяв собі за жінку. Такий вчинок не був угодний Господеві, і Він уразив хворобою дитину, яку народила Давидові Вирсавія, і дитина померла. Цей домашній сором служить, як покарання за його беззаконня.

На фоні вищесказаного виникає питання: як жити і поводити себе людині згідно з християнськими цінностями?

"Що повинен робити християнин у сучасному світі? - запитує архим. Рафаїл і відповідає. - Перш за все, зберігати християнську шкалу цінностей, вершиною яких є Бог, вічне життя і здатність людської душі до Богоспілкування Християнин повинен зберігати потенціал своєї особистої свободи; він не може відійти від процесів, які відбуваються у світі, але може жити так, щоб ці процеси не торкались його і тієї сфери душі, яка повинна належати тільки Богові. Для цього є необхідними дві умови: приналежність до Церкви - цього феномену вічності на землі й особистий аскетизм.

Але Господь завжди залишає вибір за людиною. Цей вибір, як зазначає свт. Петро Могила, людина має здійснити лише "внизу - на землі", уникаючи злих діянь чи звільняючись від них - як наслідків пристрастей, недоліків тощо. І чим глибше в людині перебуватиме воля Божа, а не власна хтивість, тим дієвішим буде її вибір. Тож старозавітній пророк говорить: "Шукайте добра, а не зла щоб вам залишитися у живих, - і тоді Господь Саваоф буде з вами..." (Ам. 5, 14)

диякон Іван Шубин,

студент IV курсу богословського відділеня КПБА при філософсько-теологічному факультеті Чернівецькому національному університеті

Православний духовний центр