«Рідна мова  - це той головний засіб,

що ним віра найлегше й найглибше доходить до душі народу»

(Митрополит Іларіон)

21 лютого у світі відзначається Міжнародний день рідної мови, який був проголошений у листопаді 1999 року на генеральній конференції ЮНЕСКО.

Мова для кожного народу стає ніби другою природою, що оточує його, живе з ним всюди і завжди. Без неї, як і без сонця, повітря, рослин, людина не може існувати. Як великим нещастям обертається нищення природи, так і боляче б'є по народові зречення рідної мови, чи навіть неповага до неї, що є рівноцінним неповазі до батька й матері.

Рівень розвитку рідної мови є джерелом духовного розвитку народу. Тому знати, берегти і примножувати рідну мову - це обов'язок кожного з нас. Народ, який не усвідомлює значення рідної мови, її ролі в розвитку особистості, не плекає її, не може розраховувати на гідне місце у суцвітті народів.

Тарас Шевченко був переконаний, що поки жива мова в устах народу, доти живий і народ. Він вважав, що немає насильства більш нестерпного, як те, що прагне відняти в народу спадщину, створену численними поколіннями його предків.

Тому, з нагоди відзначення Міжнародного дня рідної мови, пропонуємо вашій увазі слова видатного українського православного ієрарха Митрополита Іларіона Огієнка, спрямовані до духовенства і до кожного українця зокрема, і, як і понад півстоліття тому, є важливими та актуальними сьогодні.

Важлива роль духовенства в збереженні й розвитку рідної мови відома вже з найдавнішого часу, бо віддавна загально визнано, що віра й мова найміцніше зв'язані з собою й разом творять головну ознаку народности. Рідна мова - це той головний засіб, що ним віра найлегше й найглибше доходить до душі народу. Це була та головна слушна причина, чому на початку своїм Християнство ширилось і Служби Божі правились тільки рідною мовою. Та й інакше і бути не могло. Сам Христос, що ціле життя Своє проповідував живою мовою Свого народу (арамейською), по вознесінні Своїм поспішив освятити рідну мову, піславши Духа Святого на Апостолів, що навчив їх різних мов, - щоб до кожного народу несли вони Слово Боже тільки його рідною мовою, бо так вимагала істота справи. Головний проповідник Християнства по Христі і його апологет, Апостол Павло у розділі 14-м 1-го Листа до Коринфян глибоко вияснив важливе значення рідної мови для Церкви й для правдивої християнської будови вірних. На жаль тільки, Церква пізніш забула цю спасенну Павлову глибоку науку, забула на велику собі шкоду, а ще на більшу шкоду світові.

Віра й рідна мова так міцно зв'язалися докупи, що зміна однієї незабаром тягне за собою й зміну другої, а стан рідної мови завжди вказує й на стан віри народу.

Це вже давнє правдиве спостереження, що хто міцний у рідній мові, той міцний і в своїй вірі. Хто ж легко мовно винародовлюється, той легко й віру свою міняє. Цебто - найкращий засіб збереження батьківської віри - то плекання рідної мови вірних: поки вірний береже й шанує свою рідну мову, доти береже він і віру батьків своїх, доти морально він здоровий і своєму народові й Церкві корисний. Ось це причина, що змушує Церкву, як духовну організацію, пильно й безперестань  дбати про повне збереження, мало того - й про відповідне плекання рідної мови своїх вірних. Бо ж Церква, що допускає мовне винародовлення своїх вірних, тим самим уже й тратить їх, - при першій нагоді чи при першій бурі вони покинуть її. Як знаємо, в давнину Церква сама одна творила літературну мову, а мова Церкви аж до  XVI-гo віку була й мовою літератури. Найкраще знання літературної мови було тільки в Церкві, найкращі письменники й учені були тільки з духовних.

Церква була найдорожчою скарбницею літературної мови, високо тримаючи її стан, а тим самим у цілому світі була й найміцнішою твердинею нової культури.

Але провід Церкви не зрозумів належно глибокої Павлової науки про рідну мову, чи вірніше - забув її, бо захотів навіки зконсервувати свою літературну мову, чому з XVI-xo віку кожний народ уже сам поза Церквою вільно творить собі свою літературну мову. Недоцінення значення рідної мови й нескоре застосування до нових рідномовних потреб надзвичайно пошкодило етапові Церкви, що Церква незабаром і визнала й пішла знову з народом у плеканні рідної мови, через що серед письменників доби відродження завжди бачимо не мало й осіб духовних.

Християнство в своїй істоті наука інтернаціональна, міжнародня, але способи його поширення поміж людей - виключно національні. Сам культ Християнства потребує широкорозвиненого обряду, що в кожного народу все трохи відмінний. Церква конче застосовується до національної культури народу, творячи відповідні обряди й практики; а що найважніша підвалина кожної духової культури - то рідна мова, тому Церква сильно зливається з мовою. Зв'язок між обрядом і рідною мовою надзвичайно глибокий та міцний, через що й постають національні Церкви: Церква українська, російська, болгарська й т. ін. Панування латинської мови в католицькій Церкві не перечить цьому, бо ж не мало є католицьких Церков без латинської мови. Найголовніше в християнській культурі - Євхаристична Жертва, чому Церкви й прагнуть правити Літургію, де відбувається ця Жертва, якоюсь однією стародавньою мовою. Але ж чимало є церковних відправ і поза Літургією, т.зв. додаткових, - а їх кожна Церква вільно допускає рідною мовою.

Зовнішня форма Християнства - його культ та обряди скрізь національні, скрізь найміцніше спаровані з рідною мовою народу. Без цього Християнство було б малозрозуміле широким народнім масам. Ось через що маємо, скажемо ми, українці, навіть свої власні образи, малюючи Святих в українськім убранні: національну форму глибше сприймає наша душа й наш розум.

Із вищесказаного випливає великий обов'язок Церкви пильно берегти й належно плекати рідну мову своїх вірних. Вона мусить робити це найперш у церковних інте­ресах, - щоб не розгублювати своїх духовних дітей. Мовне винародовлення звичайно тягне за собою й зраду батьківської віри, цебто зраду своїй Церкві. Іншими словами, - Церква, що допускає мовне винародовлення своїх вірних, дошкульно шкодить не тільки народові, але й сама собі.

Більшість народу звичайно стихійно й інстиктивно боронить свою народність; а що рідна мова - то найперша ознака народности, то звичайно народ завзято боронить її. І горе тій Церкві, що не хотіла б належно визнати цього! Вірні звичайно найбільше дражливі на питаннях своєї рідної мови, що глибоко спарована з їхньою душею, а тому Церква, що не боронить рідну мову, потроху втрачає в них свій моральний авторитет, а вірні стають байдужі до неї.

Коли ж рідна мова й рідна віра так міцно зв'язані в одне нерозривне ціле, коли вони - спільний дуалістичний вияв однієї національної душі, коли вони - дво­єдина неподільна істота, то Церква мусить стати найміцнішою твердинею плекання рідної мови. Без рідної мови нема Церкви. Вірні завжди кидають Церкву, що пильно не береже й належно не плекає їм рідної мови. Цебто - Церква, що нехтує рідною мовою вірних, копає яму найперше сама собі.

Христос освятив, а Апостол Павло по-філософському глибоко вияснив важливість і потребу вживання рідної мови для всіх Церков, а тому Церква плекання рідної мови мусить зробити (правдивіше - відновити) своїм непохитним каноном. Каноном міцним і найсвятішим. Каноном живим і сучасним. Божі правди найглибше й найлегче пізнаємо тільки в рідній мові, - це стародавня християнська аксіома, - не забуваймо тільки її. Сама істота найсолодшого, любов'ю переповненого Христа та істота Його Матері-Заступниці, найглибше зрозумілі широким масам тільки в рідній мові, тільки в національній одежі. До душі широких мас Вони промовляють тільки його рідною мовою, - для цього ж либонь Христос і Духа Святого послав на Апостолів Своїх, що й дотепер - як навчає Церква - спочиває на кожнім духовнім. Не для вибраних тільки християнська наука, але - що стократ важніше - для широких мас. А коли так, то Церква, що належно не плекає рідної мови, тяжко грішить проти Духа Святого, а цей гріх, як Сама ж вона навчає, не прощається ані в цім світі, ані в будучім... Це велике й грізне остереження багатьом сучасним Церквам! 

Стократно більші рідномовні обов'язки Церкви недержавного народу, що прагне стати державним. У недержавного народу Церква - єдина міцна твердиня його народности, а що ця народність найперше виявляється в рідній мові - то й його рідної мови. Цілий народ завжди дивиться на свою Церкву з глибокою пошаною й міцною надією, як на свою найпершу заступницю, як на свою найвірнішу дорадницю. Недержавний народ найбільше подратований якраз невизнанням рівноправності його мови, - а коли він бачить це невизнання ще й від своєї Церкви, єдиної й останньої твердині його народности, це глибоко ранить його зболілу душу й переповнює її слушним жалем до Церкви. Церква, що не плекає рідної мови, стає йому бездушною мачухою й установою чужою. Це причина, чому тепер цілий народ так виразно байдужіє до своєї Церкви, як що вона належно по береже йому рідної мови.

Сучасна Церква мусить конче плекати рідну мову, мусить бути тільки найріднішою матір'ю для своїх вірних. Мусить публично заступатися й міцно боронити рідну мову так само, як боронить віру свою, бож мова й віра зв'язані нерозривно: змінюється одне, тим самим змінюється й друге. Народ цілою своєю міццю підтримає Церкву, коли бачитиме в ній свою рідномовну твердиню, зіллється з нею цілою своєю душею, й така Церква стане йому справді рідною й близькою, стане Церквою справді народньою. А народньої Церкви й пекло не переможе.

Таким чином рідна мова - то істотна частина Церкви. Де нема шанованої рідньої мови, там нема правдивої віри, нема й міцної Церкви. Це основна провідна правда, що нею мусить невхильно керуватися кожний священик у своїм поступованні й житті.

Духовенство стоїть найближче до душі народу, а тим самим воно має величезне значення в розвитку рідної мови. Із вищесказаного само собою випливає, що святий обов'язок кожного священика - пильно дбати про кращий стан рідної мови своїх вірних, як головної основи їхньої національної культури. Рідномовна праця священика - то основа його праці взагалі.

Кожний священик мусить стати найкращим взірцем плекання рідної мови. В його родиннім житті мусить панувати тільки рідна мова його вірних, а до того - со­борна літературна мова, щоб власним прикладом заохочувати й вірних до того самого. Малосвідомі прихожани звичайно наслідують рідномовне поводження свого духовного отця, - з цим треба поважно рахуватися. Горе тій парафії, де священик у родиннім житті вживає не рідної мови своїх вірних, - за його прикладом піде багато, а це внесе в парафію моральний розклад й допровадить до мовного винародовлення. В приватних розмовах із вірними треба вживати тільки їхньої рідної мови, найкраще - соборної літературної, щоб цим самим не тільки плекати рідну мову, але й сіяти почуття єдности свого народу. Священик, що розмовляє з вірними не рідною їм мовою, не будує їх, навіть гірше - стає причиною їх мовного винародовлення, що завжди є початком зради вірі батьків.

Вплив духовенства на вироблення літературної мови завжди надзвичайно сильний. У всіх культурних народів священик говорить тільки доброю літературною мовою, стаючи взірцем і школою літературної мови для своїх прихожан. Для недержавного народу, що має так мало засобів плекати й розвивати свою літературну мову, духовенство стає могучим двигуном розвитку її. Згадаймо, як приклад, духовенство польське, що глибокою патріотичністю принесло для своєї літературної мови величезні заслуги. Церковна проповідь мусить виголошуватися тільки рідною мовою вірних, - у містах конче мовою літе­ратурною, по можливості тією ж мовою й на провінції, і хіба в глибоких закутинах - місцевою мовою. Вживання літературної мови в церковній проповіді - це єдина школа літературної мови для широких мас; крім того, проповідь соборною літературною мовою защіплює народові глибоке почуття всенаціональної єдности, підносить йому духа й гартує його до витривалости. Цього всього не дає проповідь говіркою місцевою мовою. А вже проповідь не рідною мовою вірних - шкідлива для Церкви, бо не промовляє до душі вірних, цебто не будує їх, і пхає їх на мовне винародовлення, - а воно ж початок зради вірі батьків.

Священик мусить пильно й безнастанно стежити, щоб ніхто з його вірних мовно не винародовлювався, цебто - не став на шлях зради Церкві. Нехай священик закликає вірних уживати тільки рідної мови, як у родиннім житті, так і поза домом. Нехай добре вияснить їм величезне значення рідної мови й нехай кличе їх завжди та скрізь берегти й шанувати цю мову. Нехай вияснить і значення літературної мови, як найміцнішого цементу для об'єднання всіх племен у свідому націю. Взагалі, священик мусить часто брати рідномовні питання й рідномовні обов'язки за тему для своїх церковних проповідей, - цим він зробить своїх вірних рідномовно-свідомими, а це збереже їх від мовного винародовлення, а тим самим і від зради своїй Церкві.

Щоб оберігати своїх вірних від мовного винародовлення, такого шкідливого для Церкви, священик мусить звернути найпильнішу увагу на жіноцтво. Жінки завжди чуліші до рідної мови, а їх значення в защіпленні любови до неї в своїх дітей величезне. Як приклад - згадаймо жінку польську. Мати ще з молоком перс своїх передає дитині на ціле життя "матірню мову", - наймилішу мову в світі. Отже священик мусить конче усвідомлювати жіноцтво про його рідномовні обов'язки, усвідомлювати скрізь, де тільки можна: в церковній проповіді, на сповіді, в приватних розмовах. Нехай скрізь закликає священик берегти й шанувати рідну мову, як ока в лобі. А жінок інтелігентних нехай конче закликає до плекання в родині соборної літературної мови й вимови, як найміцнішої основи єдности народу. Рідномовна свідома жінка - найміцніший фундамент Церкви.

Взагалі духовенство, особливо ж у народу недержавного, мусить конче свідомо поставити собі за один із головніших обов'язків - плекання соборної літературної мови. Це зміцнить коріння Церкви, зміцнюючи й сили нації. Це збільшить пошану до Церкви й прив'яже до неї вірних нерозривними узами. Уci свої проповіді чи інші праці нехай видає духовенство тільки соборною літературною мовою, щоб тим самим ставали вони всенаціональним духовним добром. Нехай ці писання стануть правдивими зразками соборної літературної мови, а кожний священик - найкращим знавцем цієї мови, як це було в нас вдавнину.

Ціла Церква мусить подбати про всенаціональну справу величезної ваги: щоб Біблія була перекладена на зразкову сучасну літературну мову. На таку мову, щоб ця Біблія стала найкращим підручником соборної літературної мови для цілого народу. Біблія це найпоширеніша книжка, що заходить до найбіднішої хати, а її мова глибоко впливає на мову читачів. Кому ж подбати, як не духовенству, щоб власне Біблія навчала нас найкращої літературної мови? Видавати переклади біблійних книг місцевою мовою, або каліченою літературною - це працювати для розбиття всенаціональної одности народу, це для нас, як для народу недержавного, ще не корисне.

Сьогодні багато дітей наших не навчається по школах своєї рідної мови. Нехай же священики подбають, щоб усі такі діти конче навчилися своєї мови вдома, конче читали книжки рідною мовою. Діти, що не вчаться по школах своєї рідної мови, стоять уже на дорозі до мовного винародовлення, а тим самим - і на дорозі до зради своїй Церкві. На таких дітей священик мусить звернути найпильнішу увагу, коли бажає добра своїй Церкві. Держава мусить обіручма допомагати Церкві в цій справі, бож відомо, що мовне винародовлення завжди провадить до морального каліцтва, а воно - иайродючіший грунт для різних злочинів. Для власного добра держава мусить не допроваджувати своїх меншин до мовного винародовлення.

Найбільша відповідальність за мовне винародовлення народу падає найперше на священика, як на опікуна народньої душі. Яка ж буде опіка духовенства над рідною мовою, коли воно саме мало її знає, коли воно не орієнтується глибоко в рідномовних обов'язках? Так тепер часто є, але так не повинно бути.

Священик мусить досконало знати свою літературну мову, й мусить навчатися її завжди, завжди поповнюючи свої знання. Кожна Духовна Академія мусить конче мати й кафедру рідної мови, й широко навчати своїх слухачів своєї літературної мови, мусить навчати й курсу рідномовних обов'язків, а головно - защепити слухачам глибоку свідомість про велику вагу рідної мови в церковнім житті. На жаль тільки, - наші Духовні Академії зовсім не навчають курсу рідної мови... Це величезна шкода для нації.

Кожний священик мусить глибоко передумати курс рідномовних обов'язків у їх цілості, й працювати для їх здійснення. Про всі ці обов'язки три роки вже невпинно пише наш місячник "Рідна Мова", - і цей місячник мусів би стати найближчим приятелем та найвірнішим дорадником кожного священика, що бажає бути в курсі рідномовних питань. Мусів би, але так не є...

Підносимо тут оцей голос до всього нашого духовенства. У ім'я збереження своєї народности, в ім'я піднесення своєї культури, в ім'я добра Церкви, - кожний священик мусить добре знати не тільки свою рідну мову, але й свою соборну літературну мову й повний Курс рідномовних обов'язків. Плекання рідної мови мусить стати важливіш свідомим обов'язком цілої Церкви. Глибоко віримо, що цей щирий наш голос не позостансться тільки голосом, надаремно кричучим у безлюдній пустині, - його нарешті почують, над ним глибоко призадумаються й підуть за вказівками свого пастирського сумління, що наказує працювати тепер - у час найбільшої нашої національної катастрофи - із подвоєною енергією для добра рідного народу, а тим самим - і для добра рідної Церкви.

Радість, 31 липня 1935 р.

Митр. Іларіон. Мої проповіді (Перша частина). - Вінніпег-Канада: Накладом Товариства «Волинь», 1973. С. 139-146.

Прес-служба Львівсько-Сокальської єпархії