Коли зустрічається біда і людина зостається сам на сам із нею, важливо не впасти у відчай, відчути потребу поговорити з Тим, Хто може зарадити, Хто може все змінити. І тоді людина, в якої десь глибоко в душі ворушиться віра, іде в храм, іде молитися, плакати, просити.

Коли й мене спіткало лихо (звістили про важку хворобу мами), із розпачем і болем поїхала в сусідній обласний центр, де багато церков і монастирів. Захотілося побути у кожному храмі, здавалося, чим більше відвідаю, тим легше стане. Заплакана і збентежена підходила до лавки й записувала картку "за здоров'я". Коли подавала в одній із церков записку, на мене "посипались" запитання: чи причащаюся, в яку церкву ходжу, якого патріархату? Ще не зовсім розуміючи, що від мене хочуть, я невпевнено почала відповідати, що причащаюся, ходжу змалку в таку-то церкву в сусідньому місті. Далі з уст черниці послідували погрозливі звинувачення і відмова у молитві за здоров'я.

Ще більше збентежена і перелякана, я сіла на лавку біля храму, втупила заплакані очі в землю і не могла збагнути, чим завинила моя мама і я. Здавалося, що Бог забув про нас. Отак роздумуючи над своєю "провиною" (не в ту церкву ходжу, неправильно молюся, за словами тих людей, що звинувачували, виходить, я ще й не хрещена і не вінчана, а мої бабуся й дідусь не поховані...), підвела голову і глянула на церковні бані і хрести...

Дякую Богові, що не допустив відчаю в моєму серці, зневіру відігнав, підняв і повів далі, дав сили і мужності не зупинитись.

Коли приїхала додому, ці думки мене не покидали. Мучило підступне запитання: невже Господь не чує моєї щирої молитви через те, що молюся на рідній (незрозумілій для Нього?) мові, невже Бог не бачить, як вірю і надіюсь тільки на Нього (бо більше нема на кого)?

У пошуках відповіді розгорнула Біблію. "Прийдіть до мене, всі струджені і обтяжені, і Я заспокою вас" (Мф. 11, 28).

Господи, я йду, та мене не пускають.

"Я ж з великої милості Твоєї увійду в дім Твій, поклонюся до храму святого Твого зі страхом перед Тобою" (Пс. 5, 8).

Господи, я йду у Твій храм, іду щонеділі і свята, іду щодня на молитву, бо мені там добре і затишно, а мені кажуть, що Тебе там нема. І кажуть не люди, які не вірять у Тебе, а ті, хто служить Тобі.

Господи! То хто дав їм право судити, вирішувати, за кого молитися, а за кого - ні, хто дав право зачиняти двері храму перед душею, що йде до нього, прагне молитви і підтримки, хто наділив їх правом прирікати людину на смерть духовну, німоту. Адже людина йде до Бога з вірою і любов'ю, а, переступивши поріг церкви, чує в свій бік звинувачення, ненависть. Не цього, Господи, Ти вчиш нас, християн. Ти сказав через апостола: "Бог є любов" (1 Ін. 4, 8). То де ж та християнська любов?

Православний духовний центр