Благовірний великий Ростислав-Михаїл, великий князь Київський (1167), син великого князя Київського святого Мстислава Великого (+ 1132, пам'ять 14 червня), брат святого князя Всеволода-Гавриїла (+ 1138, пам'ять 11 лютого, 22 квітня і 27 листопада), є одним з видатних державних і церковних діячів Русі середини XII століття.

З його ім'ям пов'язано зміцнення і піднесення Смоленська, Смоленського князівства і Смоленської єпархії.

До XII століття Смоленська земля була складовою частиною єдиної Київської держави. Початок її політичного відокремлення було покладено в 1125 році, коли святий князь Мстислав Великий, успадкувавши від свого батька, Володимира Мономаха, київський великокнязівський престіл, віддав Смоленськ в утримання своєму синові Ростиславу (у хрещенні Михаїлу). Завдяки працям і подвигам святого Ростислава Смоленське князівство, яким він правив понад 40 років, розширюється, забудовується містами і селами, прикрашається храмами і монастирями, набуває впливу на загальноруські справи.

Святим Ростиславом засновані в Смоленській землі міста Ростиславль, Мстиславль, Кричів, Пропойськ, Васильїв та інші. Він став родоначальником смоленської князівської династії.

У 1136 році святий Ростислав домігся заснування окремої Смоленської єпархії. Першим її єпископом став Мануїл, поставлений у березні-травні 1136 року митрополитом Київським Михаїлом, а майновий її стан був забезпечений Статутом князя Ростислава, виданим у тому ж році. Крім того, 30 вересня 1150 року спеціальною грамотою святий Ростислав підтвердив передачу Смоленській кафедрі Соборної гори в Смоленську, на якій стояв кафедральний Успенський собор та інші єпархіальні будівлі.

Сучасники високо цінували церковне будівництво князя Ростислава. Навіть джерела, нічого більше не повідомляють про нього, відзначають, що "цей князь Святу Богородицю будував у Смоленську". Ці слова слід розуміти не тільки в сенсі перебудови і розширення за князя Ростислава Успенського собору, спорудженого його дідом, Володимиром Мономахом, в 1101 році (перебудований собор був освячений єпископом Мануїлом на свято Успіння 15 серпня 1150 року). Князь Ростислав був "будівничим Церкви" у більш широкому сенсі: він забезпечив Смоленський храм Успіння Богородиці матеріально, перетворив з міського собору в церковний центр величезної Смоленської єпархії.

Святий князь Ростислав був будівничим Смоленського Кремля і Спаського собору Смядинского Борисоглібського монастиря, заснованого на місці вбивства святого князя Гліба (+ 1015, пам'ять 5 вересня). Пізніше його син Давид, виконуючи, можливо, бажання свого батька, переніс на Смядинь з Київського Вишгорода старі дерев'яні раки святих Бориса і Гліба, в яких їх мощі покоїлися до перекладання в кам'яні раки в 1115 році.

У п'ятдесяті роки XII століття святий Ростислав був втягнутий в тривалу боротьбу за Київ, яку вели представники двох найсильніших князівських угруповань - Ольговичів і Мономаховичів.

Хоча основним претендентом на велике князювання з боку Мономаховичів був дядько Ростислава Юрій Довгорукий, Смоленському князю, одному з наймогутніших володарів Руської землі, нерідко належав вирішальний голос у військовому і дипломатичному суперництві. Для кожного з учасників сутички він - одночасно небезпечний супротивник і бажаний союзник, крім своєї волі він опиняється в центрі подій. Це мало промислительне значення, тому що святий Ростислав виділявся серед сучасників державною мудрістю, суворою справедливістю і безумовним послухом старшим, глибокою повагою до Церкви та її ієрархії. Для кількох поколінь він став уособленим носієм Руської Правди і руської праведності.

Після смерті брата Ізяслава (+ 13 листопада 1154) святий Ростислав на короткий час став великим князем Київським, але володів Києвом спільно зі своїм дядьком Вячеславом Володимировичем. Після смерті останнього (в кінці того ж року) він повернувся до Смоленська, поступившись Київським князюванням іншому своєму дядькові - Юрію Довгорукому, і усунувся від активної участі в кровопролитних міжкнязівських усобицях. Вдруге він зайняв Київ 12 квітня 1159 року і залишався великим князем до самої смерті (+ 1167), хоча ще не раз довелося йому відстоювати батьківську спадщину з мечем у руках.

Роки правління святого Ростислава припадають на один з найскладніших періодів в історії Української Церкви. Старший брат Ростислава, князь Ізяслав Мстиславович, прихильник автокефалії Української Церкви, обрав на митрополита руського вченого ченця Климента Смолятича і повелів поставити його в митрополити собором руських єпископів, без звернення до Константинопольського Патріарха. Це сталося в 1147 році. Українська ієрархія в основному підтримала митрополита Климента і князя Ізяслава в їх боротьбі за церковну незалежність від Візантії, але деякі єпископи на чолі з Нифонтом, святителем Новгородським (пам'ять 21 квітня), не визнали автокефального українького митрополита і ухилилися від спілкування з ним, перетворивши свої єпархії , надалі до з'ясування обстановки, у своєрідні "автокефальні" церковні округи. Так вчинив і єпископ Мануїл Смоленський.

Святий Ростислав розумів небезпеку, яку несла в собі ідея російської автокефалії в той час, в умовах раздробенності Русі. Постійна битва за Київ, яку вели князі, ускладнилася б такою ж "битвою" за київську митрополичу кафедру між численними претендентами, яких висувало те чи інше княже угруповання.

Передбачення святого Ростислава повністю виправдалося. Юрій Довгорукий, що дотримувався візантійської орієнтації, зайнявши в 1154 році Київ, негайно вигнав митрополита Климента і послав до Царгорода за новим митрополитом. Ним став святий Костянтин (пам'ять 5 червня), але він прибув на Русь лише в 1156 році, за півроку до смерті Юрія Довгорукого (+ 15 травня 1157). А ще через півроку, коли 22 грудня 1157 року в місто вступив племінник святого Ростислава, Мстислав Ізяславович, святитель Костянтин повинен був тікати з Києва, і на митрополичу кафедру повернувся позбавлений влади Климент Смолятич. Почалася церковна смута - на Русі стало два митрополити. Вся ієрархія і духовенство опинилися під забороною: митрополит-грек заборонив українців, які підтримували Климента, а Климент заборонив всіх ставлеників і прихильників грека. Для припинення спокуси святий Ростислав і Мстислав постановили видалити обох митрополитів і просити у Патріарха поставлення на українську кафедру нового первосвятителя.

Але складності на цьому не скінчилися. Прибувший до Києва восени 1161 року митрополит Феодор помер навесні наступного року. За прикладом святого Андрія Боголюбського (пам'ять 4 липня), який намагався в цей час провести в митрополити свого сподвижника єпископа Феодора, святий Ростислав висунув свого кандидата, яким знову став багатостраждальний Климент Смолятич.

Той факт, що великий князь змінив своє ставлення до митрополита Климента, проникнутому ідеєю української автокефалії, пояснюється впливом Києво-Печерського монастиря і особливо архімандрита Полікарпа. Архімандрит Полікарп, продовжувач печерських переказів (у 1165 році він став настоятелем обителі), був найближчою святого Ростислава людиною.

Святий Ростислав мав благочестивий звичай запрошувати по суботах і неділях Великого посту до свого столу Печерського ігумена з дванадцятьма ченцями і сам їм прислужував. Князь не раз виявляв бажання постригтися в монахи в обителі преподобних Антонія і Феодосія і навіть наказав побудувати собі там келію. Печерські ченці, які користувалися величезним духовним впливом в Стародавній Русі, підтримували в князі думку про незалежність Української Церкви. Тим більше, що єпископи з греків були в ці роки на Русі навіть під підозрою щодо їх православності, у зв'язку з відомим "суперечкою про пости" ("леонтіанска єресь"). Але благочестиве бажання святого Ростислава домогтися у Патріарха благословення українського митрополита Климента не здійснилося. Греки вважали право призначення митрополита на Київську кафедру своїм найважливішим привілеєм, що пояснювалося не стільки церковними, скільки політичними інтересами імперії. У 1165 році до Києва прибув новий митрополит - грек Іван IV, і святий Ростислав зі смирення і церковного послуху прийняв його. Новий митрополит, подібно до свого попередника, керував Українською Церквою менше року (+ 1166). Київська кафедра знову залишилася вдовою, а великий князь був позбавлений батьківської ради та духовного окормлення з боку митрополита. Єдиним духовною розрадою його було спілкування з ігуменом Полікарпом і святими старцями Києво-Печерського монастиря і Феодорівського монастиря в Києві, заснованого його батьком.

Повертаючись з походу на Новгород навесні 1167 року, святий Ростислав занедужав. Коли він доїхав до Смоленська, де княжив його син Роман, рідні вмовляли його залишитися в Смоленську, але великий князь наказав везти його до Києва. "Якщо помру по дорозі, - заповідав він, -покладіть мене у рідному монастирі у святого Феодора. Якщо Бог зцілить мене, молитвами Пречистої Своєї Матері та преподобного Феодосія, постригся в Печерському монастирі".

Бог не судив здійснитися давньому бажанню Ростислава - закінчити життя ченцем святої обителі. Святий князь помер на шляху до Києва 14 березня 1167 року. (В інших джерелах зазначено 1168 роком.) Тіло його, згідно із заповітом, було покладено в Київському Феодорівському монастирі.