Святий благовірний князь Ігор Чернігівський. Середина XII століття була для Русі скорботним часом безперервних міжусобних воєн за Київське князювання двох князівських угруповань: Ольговичів і Мстиславовичів. Всі вони були в близькій спорідненості, всі - правнуки святого благовірного князя Ярослава Мудрого. Мстиславовичі називалися по імені свого батька - святого Мстислава Великого (+ 1132), сина Володимира Мономаха (звідси інша їх назва "Мономашовичі"). Ольговичі називалися по імені Олега Святославовича (+ 1115), прозваного за свою гірку долю "Гори-Славич". Олег Гориславич був син Київського князя Святослава (+ 1076), який брав участь в 1072 році в перенесенні мощей святих страстотерпців Бориса і Гліба (відомості 2 травня) і увійшов в історію Української Православної Церкви як власник двох чудових богословських збірок того часу - «Ізборника Святослава 1073 року» і «Ізборник 1076 року».

У деяких стародавніх месяцесловах і сам князь Святослав шанувався угодником Божим, але особливо прославилися два його онука: преподобний Микола Святоша (+ 1143) і двоюрідний брат його, син Олега Гориславича, - святий князь-мученик Ігор Ольгович (+1147).

Преподобний Микола Святоша і святий Ігор Ольгович представляють два різні шляхи християнської святості в Стародавній Русі. Преподобний Микола, який відрікся від світу і князівських обов'язків, став простим ченцем і мирно спочив, провівши майже сорок років у монастирі. Святий Ігор волею Божою вступив у боротьбу за Київське князювання, мученицьким подвигом повинен був спокутувати спадковий гріх князівських усобиць.

У 1138 році великим князем Київським став старший брат Ігора Всеволод Ольгович (прадід святого Михайла Чернігівського). Хоча його князювання тривало всього кілька років і було наповнено безперервними війнами, князь вважав Київ своїм спадкоємним князівством і вирішив передати його в спадщину своєму братові Ігореві. Він посилався при цьому на приклад Володимира Мономаха і говорив, немов навмисно підбиваючи Мономашичів: «Володимир посадив Мстислава, свого сина, після себе в Києві, а Мстислав - брата свого Ярополка. А ось я кажу: якщо мене Бог візьме, то я після себе даю Київ братові моєму Ігорю». Але Бог гордим противиться. Гордовиті слова Всеволода, якого і так не любили кияни, стали приводом для збудження ненависті проти його брата Ігора і всіх Ольговичів. «Не хочемо бути в спадщині», - вирішило київське віче. Злість і гординя князя викликали у відповідь злість і гординю киян: святий Ігор, проти волі залучений у самий центр подій, став невинною жертвою наростаючої ненависті.

Грізні події розгорталися стрімко. 14 серпня 1146 року помер князь Всеволод, і кияни цілували хрест Ігореві як новому князеві, а Ігор цілував хрест Києву - справедливо правити народом і захищати його. Але, переступивши хресне цілування, київські бояри відразу ж призвали Мстиславовичів з військом. Під Києвом відбулася битва між військами князя Ігора й Ізяслава Мстиславовича. Ще раз порушивши хресне цілування, київські війська в розпал бою перейшли на сторону Ізяслава. Чотири дні Ігор Ольгович ховався в болотах біля Києва. Там його взяли в полон, привезли в Київ і посадили в поруб. Це було 26 серпня, все його князювання тривало два тижні.

В «порубі» (це був холодний дерев'яний зруб, без вікон і дверей; щоб звільнити з нього людину, треба було «вирубати» його звідти) багатостраждальний князь важко занедужав. Думали, що він помре. У цих умовах супротивники князя дозволили «вирубати» його з ув'язнення й постригти в схиму в Київському Феодорівської монастирі. Божою допомогою князь видужав і, залишившись ченцем монастиря, проводив час у сльозах і молитві.

Боротьба за Київ тривала. Опанована гординею і засліплена ненавистю, жодна зі сторін не хотіла поступатися. Бажаючи помститися роду Ольговичів, а заодно і всім князям, київське віче, рік по тому, в 1147 році, ухвалило розправитися із князем-ченцем.

Митрополит і духовенство намагалися напоумити і зупинити їх. Правив у Києві князь Ізяслав Мстиславович і особливо його брат князь Володимир намагалися запобігти цьому безглуздому кровопролиттю, урятувати святого мученика, але самі піддалися небезпеці з боку запеклої юрби.

Повсталі ввірвалися в храм під час святої літургії, схопили Ігора, який молився перед іконою Божої Матері й потягли його на розправу. У воротах монастиря юрбу зупинив князь Володимир. І сказав йому Ігор: "Ох, брате, куди ти?" Володимир же зіскочив з коня, бажаючи допомогти йому, і покрив його корзном (князівським плащем) і говорив киянам: «Не вбивайте, брати». І вів Володимир Ігора до двору матері своєї, і стали бити Володимира». Так оповідає літопис. Володимир встиг заштовхнути Ігора у двір і зачинити ворота. Але люди виламали ворота й, побачивши Ігора "на сінях" (крита галерея другого поверху в древньому київському теремі ), розбили сіни, стягнули святого мученика й убили на нижніх щаблях сходів. Жорстокість юрби була настільки велика, що мертве тіло страждальця піддали побиттю і нарузі, його волочили мотузкою за ноги до Десятинної церкви, кинули там на віз, відвезли й «повалили на торгу».

Так святий мученик віддав Господа дух свій, «і стягнув ризи тлінної людини, і в нетлінну і багатостраждальну ризу Христа зодягнувся". Коли ввечері того ж дня тіло блаженного Ігора було перенесено в церкву святого Михайла, "Бог явив над ним знамення велике, запалилися свічки всі над ним у церкві тій". Наступного ранку святий страждалець був похований у монастирі святого Симеона, на окраїні Києва.

У 1150 році князь Чернігівський Святослав Ольгович переніс мощі свого брата, святого Ігора, у Чернігів і поклав у Спаському соборі.

Чудотворна ікона Божої Матері, іменована Ігорівська, перед якою молився мученик перед вбивством, перебувала у Великій Успенській церкві Києво-Печерської Лаври (святкування їй 18 червня).