Патріарх Московський і всієї Русі Тихон (Василь Іванович Белавін) народився 19 січня 1865 року в селі Клин Торопецького повіту Псковської губернії, в благочестивій родині священика з патріархальним устроєм. Діти допомагали батькам по господарству, доглядали за худобою, все вміли робити своїми руками.

У дев'ять років Василь вступає в Торопецьке Духовне училище, а в 1878 році, після закінчення, залишає рідний дім, щоб продовжити освіту в Псковській семінарії. Василь був доброї вдачі, скромний і привітний, навчання давалося йому легко, і він з радістю допомагав однокурсникам, які прозвали його «архієреєм». Закінчивши семінарію одним з кращих учнів, Василь успішно склав іспити в Петербурзьку Духовну академію в 1884 році. І нове шанобливе прізвисько - Патріарх, отримане ним від академічних друзів і виявилося пророчим, говорить про образ його життя в той час. У 1888 році закінчивши академію 23-річним кандидатом богослов'я, він повертається до Пскова і три роки викладає в рідній семінарії. У 26 років, після серйозних роздумів, він робить перший свій крок за Господом на хрест, схиливши волю під три високих чернечих обітниці - дівоцтва, убогості і послуху. 14 грудня 1891 року він приймає постриг з ім'ям Тихон, на честь святителя Тихона Задонського, на наступний день його висвячують в сан ієродиякона, і незабаром - в ієромонаха.

У 1892 році о. Тихона переводять інспектором в Холмську духовну семінарію, де скоро він стає ректором в сані архімандрита. А 19 жовтня 1899 року в Свято-Троїцькому соборі Олександро-Невської лаври відбулася хіротонія його в єпископа Люблінського з призначенням вікарієм Холмсько-Варшавської єпархії. Тільки рік пробув святитель Тихон на своїй першій кафедрі, але, коли прийшов указ про його переведення, місто наповнився плачем - плакали православні, плакали уніати і католики, яких теж було багато на Холмщині. Місто зібралося на вокзал проводжати улюбленого архипастиря, хоча він так мало у них послужив. Народ силою намагався утримати від'їжджаючого владику, знявши поїзну обслугу, а багато хто і просто лягли на полотно залізниці, не даючи можливості вивезти від них дорогоцінну перлину - православного архієрея. І тільки щиросердечне звернення самого владики заспокоїло народ. І такі проводи оточували святителя все його життя. Плакала православна Америка, де й понині його іменують Апостолом Православ'я, де він протягом семи років мудро керував паствою: долаючи тисячі миль, відвідував важкодоступні й віддалені парафії, допомагав облаштовувати їх духовне життя, зводив нові храми, серед яких - величний Свято-Миколаївський собор в Нью-Йорку. Його паства в Америці зросла до чотирьохсот тисяч: росіяни і серби, греки та араби, навернені з уніатства словаки та русини, корінні жителі - креоли, індіанці, алеути і ескімоси.

Очолюючи протягом семи років давню Ярославську кафедру, після повернення з Америки, святитель Тихон верхи на коні, пішки або на човні добирався в глухі села, відвідував монастирі і повітові міста, приводив церковне життя в стан духовної згуртованості. З 1914 року по 1917 рік він управляє Віленською і Литовською кафедрою. У Першу світову війну, коли німці були вже під стінами Вільно, він вивозить до Москви мощі Віленських мучеників, інші святині і, повернувшись в ще не зайняті ворогом землі, служить в переповнених храмах, обходить лазарети, благословляє і напучує війська  захищати Вітчизну.

Незадовго до своєї смерті святий Іван Кронштадтський в одній із розмов зі святителем Тихоном сказав йому: «Тепер, Владико, сідайте Ви на моє місце, а я піду відпочину». Через кілька років пророцтво старця збулося, коли митрополит Московський Тихон жеребом був обраний Патріархом. У Росії був смутний час, і на Соборі Руської Православної Церкви, котрий відкрився 15 серпня 1917 року було піднято питання про відновлення патріаршества на Русі. Думки народу на ньому висловили селяни: «У нас більше немає Царя, ні батька, якого ми любили; Синод любити неможливо, а тому ми, селяни, хочемо Патріарха».

Час був такий, коли все і всіх охопила тривога за майбутнє, коли ожила і розросталася злість і смертельний голод заглянув в обличчя трудовому люду, страх перед грабіжництвом і насильством проник в будинки і храми. Передчуття загального хаосу і царства антихриста обгорнула Русь. І під грім гармат, під скрекіт кулеметів поставляється Божою рукою на Патріарший престол Первосвятитель Тихон, щоб зійти на свою Голгофу і стати святим Патріархом-мучеником. Він горів у вогні духовної муки щогодини карався питаннями: «Доки можна поступатися безбожній владі?» Де грань, коли благо Церкви він зобов'язаний поставити вище благополуччя свого народу, вище людського життя, притому не своєї, але життя вірних йому православних чад. Про своє життя, про своє майбутнє він уже зовсім не думав. Він сам був готовий на загибель щодня. «Нехай ім'я моє загине в історії, тільки б Церкві була користь», - говорив він, йдучи услід за своїм Божественним Учителем до кінця.

Як слізно плаче новий Патріарх перед Господом за свій народ, Церкву Божу: «Господи, сини Російські залишили Заповіт Твій, зруйнували жертовники Твої, стріляли по храмових і Кремлівських святинях, били священиків Твоїх ...» Він закликає російських людей очистити серця покаянням і молитвою, воскресити «в годину Великого відвідування Божого в нинішньому подвигу православного російського народу світлі незабутні справи благочестивих предків". Для піднесення в народі релігійного почуття, за його благословенням влаштовувалися грандіозні хресні ходи, в яких незмінно брав участь Святійший. Безбоязно служив він в храмах Москви, Петрограда, Ярославля та інших міст, зміцнюючи духовну паству. Коли під приводом допомоги голодуючим була зроблена спроба розгрому Церкви, Патріарх Тихон, благословивши жертвувати церковні цінності, виступив проти зазіхань на святині і народне надбання. В результаті він був заарештований і з 16 травня 1922 року по червень 1923 року перебував в ув'язненні. Влада не зломила святителя і була змушена випустити його, проте стала стежити за кожним його кроком. 12 червня 1919 року та 9 грудня 1923 року були зроблені спроби вбивства, при другому замаху мученицьки загинув келійник Святішого Яків Полозов. Незважаючи на гоніння, святитель Тихон продовжував приймати народ в Донському монастирі, де він самотньо жив, і люди йшли нескінченним потоком, приїжджаючи часто здалеку або пішки долаючи тисячі верст. Останній болісний рік свого життя він, переслідуваний і хворий, незмінно служив по недільних і святкових днях. 23 березня 1925 року він здійснив останню Божественну літургію в церкві Великого Вознесіння, а в свято Благовіщення Пресвятої Богородиці спочив у Господі з молитвою на устах.

Прославлення святителя Тихона, Патріарха Московського і всієї Русі, сталося на Архієрейському Соборі Руської Православної церкви 9 жовтня 1989 року, в день спочинку Апостола Іоанна Богослова, і багато хто бачить у цьому Промисел Божий. «Діти, любіть один одного! - Говорить в останній проповіді Апостол Іоанн. - Це заповідь Господня, якщо дотримаєте її, то і досить».

В унісон звучать останні слова Патріарха Тихона: «Діточки мої! Всі православні російські люди! Всі християни! Тільки на камени лікування зла добром спорудиться непорушна слава і велич нашої Святої Православної Церкви, і невловиме навіть для ворогів буде Святе ім'я її, чистота подвигу її дутей і служителів. Слідуйте за Христом! Не змінюйте Йому. Не піддавайтеся спокусі, не губіть в крові помсти і свою душу. Не будьте переможені злом. Перемагайте зло добром! »

Минуло 67 років з дня спочинку святителя Тихона, і Господь дарував Росії святі його мощі для зміцнення її в важких часах випробування. Спочивають вони у великому соборі Донського монастиря.