На відстані 5 км від польського міста Пшемишль (Перемишль) знаходиться православний монастир, історія якого не настільки багата, як історія відомих вітчизняних монастирів чи лавр. Він був заснований у 1986 році двома католицькими монахами. Так, так, це не помилка, тоді вони ще знаходились у лоні Католицької Церкви і були ченцями відомого на весь світ монастиря ордену паулінів на Ясній Горі в Ченстохово. Саме там зберігається шанований і католиками і православними чудотворний образ Ченстоховської Божої Матері. Під час навчання у Вищій Духовній семінарії в Кракові вони потоваришували на грунті взаємного захоплення східним християнством. Відвідування православного храму, розмови з настоятелем і навіть спів у православному церковному хорі відкрили для Ришарда Макара і Адама Дембовського глибини православного віровчення, красу східної Літургії. Після паломництва на Святу Землю і двох років навчання в семінарії свв. Кирила і Мефодія у Чікаго молоді ченці вирішили збудувати східний монастир на батьківщині. Повернувшись до Польщі, вони купили2,5 газемлі в Уйковіцах і почали будівництво. Разом з працею вони молилися і ретельно вивчали Православ’я. Вони підтримували контакти з православними монастирями світу, зокрема св. Марії Магдалини в Єрусалимі, Cв. Трійці в Джорданвіллі, звідки отримали чимало духовної літератури. На прохання братії Святий Синод Польської Православної Церкви у 1994 р. прийняв монастир в Уйковіцах до ППЦ. Згідно з канонами ігумен Никодим та ієромонах Афанасій були прийняті в лоно Церкви.

Родина з Білостоку (східна Польша) купила у Росії стару ікону. Дорого віддала за неї. Це була Ватопедська ікона Божої Матері, афонського письма. Ікона не давала господарці спати ночами. Снилася їй, промовляючи: “Віддай мене, віддай мене”. “Але кому маю віддати?” – з таким запитанням звернулася пані до святої пам’яті митрополита Василія.

– Як то не знаєте, кому її віддати – владика оцінив це явище як очевидне – звичайно, до Уйковіц!

Сталося це вісім років тому. Ікона стала відомою вже в Уйковіцах. Сім чоловік одужало від раку. Тоді ж у травні, під час монастирського свята на честь святих братів Кирила і Мефодія, вчителів слов’ян, Ватопедська ікона Матері Божої була урочисто винесена з церкви, яку ченці спорудили відразу як виник монастир на цьому місці. Ікону поставили на місці вівтаря майбутньої нової церкви.

З поважного Великого монастиря у Ватопеді, другого по рангу на Афоні, в Уйковіци надійшов лист, підписаний кафігуменом архимандритом Єфремом з браттями: “З ваших листів ми робимо висновок, що Богородиця обрала ваш монастир для Своєї ікони, посередництвом якої прагне надати опіку та втішення православним браттям у Польші”.

…Сьогодні встали, як і завжди, о п’ятій ранку. Але після келейних молитв не пішли на службу, а поїхали до лісу на польско-український кордон. Десь50 кмвід монастиря. Там вже чекала вантажівка з двома прицепами. Пізно після обіду повернулися до Уйковіц з дровами. Архимандрит Никодим пояснив, що деякі служби, такі як поліція, різні представники влади, намагаються ускладнити життя ченцям. Тому і доводиться їхати так далеко.

У травні 1999 року знову прокотилася буря над монастирем. Одна з місцевих газет видрукувала статтю під заголовком “Оазис неспокою”, де писалося: “Це є місце виняткового неспокою, суперечок, напруження та взаємної неприязні В селищі вважають, що ченці, а їх сім, нікого не побояться. Ані Бога, ані поліції. Хоча ніби-то богобоязливі зовні.” А місцеве телебачення показало репортаж з селища, де лунали думки мешканців. Треба сказати, що ченців ніхто не запитав і не записав.

Конфлікти виникали, коли монастир побудував міст через ярок, яким користувалися всі мешканці, щоб їздити на поле. І тоді, коли ченці збільшували догори монастирьскі мури. А над мурами з’явилися шість арок з мозаїчними іконами Богородиці, Різдва Христового, святих Кирила, Мефодія, архангелов Гавриїла та Рафаїла. Забороняли будувати будинок для прочан та інші споруди. А до найближчого Пшемишля ще кілька кілометрів.

Отець Никодим пояснив, чому такий необхідний той готель для прочан. Браття бажають, щоб престольне свято тривало тиждень. А в межах святкування пам’яті Учителів слов’ян проведення днів духовної культури Сербії, Болгарїї, України, Білорусії та інших країн. Щоб добитися цього, треба широко розкрити свої серця прочанам різних країн і багато попрацювати.

“Ніколи не забуду – розповідає отець Никодим, – як під час прощі дорогами Святої Землі ми підійшли до монастиря св. Феодорита в Іудейській пустелі. Постукали у ворота обітелі. Відчинила черниця. “Чи не може нас хтось провести пустелею?” – запитав я. – “Звичайно, є єпископ, який зможе вас супроводжувати” – відповіла жінка. Цей монастир під час останньої арабо-ізраїльської війни був майже зруйнований. Ми побачили на стінах ченця з довгою бородою, який брав кельмою цемент і клав цеглини. Це і був місцевий єпископ. Він з радістю приносив Господу свою працю”.

“Так як не можемо відділити душу від тіла, поки ми на землі, – продовжує архимандрит Никодим, – так само не відділити працю від молитви. Ми прагнемо, щоб кожна праця була молитвою, подвижництвом. Щоб вона була пожертвою Господу, про що згадують Отці Церкви. Так працювали і про це вчили прп. Серафим Саровський, прп. Іоанн Кронштадтський, св. Ксенія Петербурзька, св. Феофіл Печерський та святитель Філарет Київський. Праця консолідує ченців та готує їх до різних умов життя. Для деяких молодих хлопців, які приїжджають до нас, праця не має ніякої цінності, а здається якимсь покаранням. Але через два-три місяці хлопці змінюються. ‘Я не міг подумати, що праця так лікує людей’, – казав один з них”.

За матеріалом Ганни Радзюкевич (“Przeglad prawoslawny”, Nr 107)

Київська Русь