Архієпископ Переяслав-Хмельницький і Бориспільський Епіфаній (Думенко)

Доповідь на конференції

«Богослов'я в Україні: організаційний та освітньо-науковий контекст»

(Київ, 2-3 квітня 2013)

 Богослів’я має давню історію. Воно виникло, творилося, формувалося, розвивалося, існує та розвивається вже майже впродовж двох тисяч років у Церкві. Однак у сучасній Україні склалася ситуація, яка тягнеться ще з 20-х років ХХ століття, коли Декретом Ради народних комісарів РРФСР від 23 січня 1918 р. Церква була відділена від держави і школа від Церкви. Ця норма присутня і в Конституції сучасної України (ст. 35). І, як наслідок, зараз є поділ і невизнання з боку держави духовної освіти.

Незважаючи на це, все ж таки бачимо певні спроби й намагання з боку держави подолати цю ситуацію. Так, згідно з наказом Міністерства освіти і науки України № 363 від 16 червня 2005 року «Про затвердження змін до Переліку напрямів та спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах за відповідними освітньо-кваліфікаційними рівнями», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 24 травня 1997 р. за № 507, до розділу «Гуманітарні науки» напряму підготовки 0301 «Філософія» введена спеціальність «Богослів’я (Теологія)» освітньо-кваліфікаційних рівнів «бакалавр» – 6.030100, «спеціаліст» – 7.030103, «магістр» – 8.030103.

Згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 27 серпня 2010 р. № 787 «Про затвердження переліку спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах за освітньо-кваліфікаційними рівнями спеціаліста і магістра» до розділу «Гуманітарні науки і мистецтво» напряму підготовки 0203 «Гуманітарні науки» введена спеціальність «богослів'я (теологія)» освітньо-кваліфікаційних рівнів «спеціаліст» – 7.02030103, «магістр» – 8.02030103.

 Згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 17 березня 2011 р. за № 267 «Про внесення змін до переліків, затверджених постановами Кабінету Міністрів України від 13 грудня 2006 р. № 1719 та від 27 серпня 2010 р. № 787» до розділу «Гуманітарні науки і мистецтво» напряму підготовки 0203 «Гуманітарні науки» введена спеціальність «богослів'я (теологія із зазначенням конфесії)» освітньо-кваліфікаційного рівня «бакалавр» – 6.02030103 та доповнена (із зазначенням конфесії) спеціальність «богослів'я» освітньо-кваліфікаційних рівнів «спеціаліст» – 7.02030103, «магістр» – 8.02030103.

 Наказом Вищої атестаційної комісії України від 29 квітня 2010 року за № 273 «Про затвердження Змін до Переліку спеціальностей, за якими проводяться захист дисертацій на здобуття наукових ступенів кандидата наук і доктора наук, присудження наукових ступенів і присвоєння вчених звань» галузь науки «філософські науки» була доповнена спеціальністю «богослів’я» – 09.00.14.

Відповідно до цих нормативно-правових актів деякі світські навчальні заклади вже відкрили богословські кафедри та готують фахівців.

Однак, попри все це, класична духовна (богословська) освіта, результати діяльності духовних навчальних закладів і досі залишаються невизнаними з боку держави.

За таких умов – продовження невизнавання державою наукових ступенів і учених звань та дипломів випускників духовних навчальних закладів – виникає протиставлення світського і церковного богослів’я.

 З одного боку, Церква вітає бажання, намагання і реальні кроки держави щодо визнання богослів’я як науки, а з іншого – бачить низку небезпек у реалізації цих благих намірів, якими, як говорив блаженний Августин, відомо, куди може бути вистелена дорога.

Богослів’я – це віровчення Церкви, її життя. Тому чи правомірно сьогодні творити богослів’я поза Церквою і навіть протиставляти його, адже в церковному розумінні богослів’я – це не лише наука, або не стільки наука, як, радше, спосіб життя у Бозі?!

А що таке світське богослів’я і богослови? Це люди, які якщо не далекі від Церкви, то не зовсім близькі, церковні. Просто об’єктом їхніх наукових зацікавлень є питання церковного характеру і змісту.

Чи можуть результати наукової праці світських богословів бути вченням Церкви або, хоча б, не суперечити йому? Чи наповнені вони тим духом, тим мисленням, розглядом тих проблем, які є у творах справжніх богословів – святих отців і вчителів Церкви?!

и потрібні Церкві і чи визнаватиме Церква світських богословів, коли в неї є свої? Чи потрібні суспільству світські богослови, коли є Церкви? Схожу ситуацію у незалежній Україні бачимо з психологами, які перейняли на себе опіку людськими душами, тоді як пастирі Церкви, духовенство і духівництво з об’єктивних і суб’єктивних причин лишилися осторонь. Світські душезнавці – практичні психологи – дають різноманітні «поради» побудови щасливого життя тут, на землі, яке рано чи пізно закінчиться смертю. А що буде далі, що буде з безсмертною душею? – це їх не цікавить.

Для прикладу візьмемо медичні навчальні заклади. Вони перебувають, попри спробу перепідпорядкування, у віданні Міністерства охорони здоров’я України, готують для нього фахівців, які здійснюють свою професійну діяльність у суспільстві. Не відкриває ж кожен навчальний заклад з метою підготовки лікарів та іншого медичного персоналу, хоча всі хочуть бути здоровими і допомагати хворим, медичних кафедр чи факультетів, не займаються лікарською практикою, а тільки МОЗ. Те саме можна сказати і про військові та інші спеціальні навчальні заклади. А от богословські відкривати можна? Лікувати – ні, мати справу з тілом не можна, а от богословствувати – так, мати справу з душею – можна?

Звичайно, за роки атеїстичного панування церковна наука, зокрема богослів’я як наука, довгий час була під забороною і не могла сповна розвиватися. Якщо й були світочі, знавці своєї справи, – то, радше, як виняток, поодинокі. Не можна богослів’я в радянський час порівняти зі здобутками попередників. Світська ж – розвивалася, виробила певну методологію, форму. Тому зараз Церква активно користується теоретико-методологічними здобутками світської науки, її формами, пристосовуючи їх до власних потреб і наповнюючи їх своїм духом. І за це ми світській науці вдячні.

Церкві потрібно під своєю егідою, опікою провадити богословські дослідження, залучати світських богословів зі знанням ними фактичного й теоретичного матеріалу, методології досліджень до праці в Церкві. Наповнювати їхні праці церковним духом, щоб вони сприяли розвиткові Церкви, давали відповіді на нагальні питання українського суспільства, були сповнені церковним духом, приносили користь і спасіння не тільки їхнім авторам, але й усім людям.

Постає проблема співвідношення духовних і богословських навчальних закладів. Чи може фахівець з богослів’я, церковного права, церковної історії, церковного мистецтва бути священнослужителем і чи має він для цього достатній рівень підготовки? У такому випадку виникне протиставлення або окремішність підготовки священнослужителів і фахівців названих спеціальностей.

На сучасному етапі держава зробила багато на шляху до визнання духовної освіти, про що йшлося на початку. Працює у цьому напрямку і Церква. Так, у 2006 році в духовних навчальних закладах УПЦ Київського Патріархату була здійснена реформа, внаслідок якої колишні академія і семінарія були реорганізовані у богословські академії та інститути. Вісім років навчання (4 в семінарії, 4 в академії) після реформи розподілилися так: 4 роки бакалаврат, 1 рік магістратура, 3 роки аспірантура. У 2012 році термін навчання у магістратурі збільшено до двох років та відкрито при КПБА докторантуру.

Духовні навчальні заклади УПЦ Київського Патріархату мають, з поміж іншого, спільні освітньо-кваліфікаційні рівні, наукові ступені, вчені звання, терміни навчання, публікують монографії, статті, організовують і проводять різні наукові заходи, – одним словом, здійснюють ту саму, ідентичну, діяльність, що й світські навчальні заклади, іноді навіть кращу. Духовні навчальні заклади підписали договори про співпрацю зі світськими навчальними закладами. Окремі професори, доценти і викладачі навчальних закладів, співробітники наукових установ беруть активну участь у діяльності духовних навчальних закладів і засвідчують їхній належний, а то й високий рівень.

Однак, ще багато є невирішених питань. Насамперед нас турбує відсутність механізмів визнання державою дипломів про вищу освіту випускників духовних (богословських) навчальних закладів, дипломів про наукові ступені, присуджені на підставі прилюдного захисту дисертацій спеціалізованими вченими радами духовних навчальних закладів, та атестатів про вчені звання, присвоєні вченими радами духовних навчальних закладів. Таке невизнання стоїть на першому місці при акредитації й ліцензуванні спеціальностей з богослів’я у духовних навчальних закладах. Виникає замкнене коло при постанні питання про якісне забезпечення навчально-виховного процесу науковими та науково-педагогічними кадрами. Вирішення цього питання дасть змогу просуватися далі на шляху визнання й акредитації, адже духовні навчальні заклади мають належне кадрове забезпечення (однак невизнане), матеріально-технічну базу та інші умови та засоби, щоб забезпечити навчально-виховний процес та якісно підготувати висококваліфікованих фахівців.

Необхідно і в переліку наукових спеціальностей виокремити богослів’я з галузі філософських наук як окрему галузь наук зі своїми спеціальностями. Також у майбутньому, бачимо перспективу розширення переліку наукових спеціальностей у галузі юридичних наук, доповнивши його церковним (канонічним) правом, мистецтвознавства, доповнивши церковним мистецтвом, історичних наук, доповнивши історією Церкви або й виокремити церковну історію як окрему галузь наук зі своїми спеціальностями.

Однак це не вирішує усіх питань, які виникають і виникатимуть у функціонуванні духовних навчальних закладів. Тому слід спільно з представниками Церков і релігійних організацій з одного боку та з Міністерством освіти і науки України з іншого сприяти робочій групі з метою вироблення взаємоприйнятних умов, критеріїв і підходів щодо діяльності й визнання її результатів духовними (богословськими) навчальними закладами. Якщо необхідно, то прописати усі моменти, що виникатимуть, в окремому нормативно-правовому акті – наказі, постанові, законі, кодексі законів чи іншому.

Потрібно дійти згоди, за яких мінімально можливих умов держава визнає діяльність духовних навчальних закладів і її результати. І важливо, щоб ці умови не зруйнували і не були на заваді самим духовним навчальним закладам.

Можливо, варто створити міжвідомчий орган або департамент при Міністерстві освіти і науки, який би координував і контролював діяльність духовних навчальних закладів, представляв і захищав їхні інтереси в органах державної влади.

Світські навчальні заклади, попри те, що богослів’я конфесійне, і досі готують просто богословів, без зазначення конфесії. Відсутні стандарти конфесійного богослів’я. Незважаючи на те, що богослів’я належить до гуманітарних наук і спеціальностей, навчальні плани і досі наповнені філософськими дисциплінами.

Залишається неврегульованим питання співвідношення спеціальностей у галузі богослів’я з переліком професій у державному класифікаторі.

У майбутньому, в разі існування кафедр з богослів’я, необхідно чітко розмежувати кафедри православного, католицького, протестантського та іншого богослів’я. Це не нав’язуватиме одне одному чужого і сприятиме розвиткові свого. Це може стати хорошою площиною і для православних українців з метою подолання розділення, налагодження діалогу, працюючи спільно на спільній ниві богослів’я, розвиваючи українську богословську науку.

Архієпископ Переяслав-Хмельницький і Бориспільський Епіфаній (Думенко),

доктор богословських наук, професор,

голова Синодального управління у справах духовної освіти, ректор Київської православної богословської академії

УПЦ Київського Патріархату

Сerkva.if.ua      

за матеріалами сайту Релігія в Україні