В Ім’я Отця і Сина, і Святого Духа!

«Ти справді Син Божий!» (Мф. 14: 33) – такі слова сьогодні чуємо, як висновок прочитаної євангельської події. Однак їм передує ціла ніч проби і зусиль…

Сьогодні слухаючи це Святе Євангеліє на Божественній Літургії ми усі з вами залишаємось ще під враженням євангельського читання минулої неділі, котре сповістило нам про незбагненне диво – насичення лише п’ятьма хлібами п’яти тисяч чоловіків, не рахуючи жінок і дітей. Що ж мали тоді відчувати убогі рибалки, Його учні та знедолений люд, котрий зійшовся з усіх усюд? Ісус, керований задумом Пресвятої Тройці спасти людство, звершує усі чудеса для того, щоб люди впізнали у Ньому сподіваного Месію. Та слід узяти до уваги, що Богообраний народ на жаль і на той час, коли вже тридцять років відбулося Його пришестя у наш світ, розумів Месію, виключно, як войовничого месника-царя, визволителя від тогочасних поневолювачів. Це приголомшливе враження від здійсненого чуда збурює готовність народу проголосити Його Царем, як про це зазначає євангелист Іван Богослов: «Спостерігши ж Ісус, що вони мають замір прийти та забрати Його, щоб настановити царем, знов на гору пішов Сам один». (Ін. 6: 15).

Апостолам, вірогідно, було до вподоби міркування юрби. Саме мабуть тому євангелист Матфій зазначає, що: «І зараз звелів Ісус учням до човна сідати, і переплисти на той бік раніше Його, аж поки народ Він відпустить». (Мф. 14: 22).

Сутінки спадали на землю. Апостоли увійшовши до човна, слухняно виконують волю Спасителя. Характерною рисою Галілейського моря є його спокійна гладь, і якщо вона інколи і збурювалася, то виключно в нічну пору. Зауважмо, що веслувальники, це не випадкові люди, це майстерні рибалки, яким мабуть за прожиті роки була відома водна стихія, котра приносила їм та їхнім сім’ям прожиток.

Христос, маючи на меті утвердження Своїх учнів у вірі зумисне, як зазначає євангелист, у четверту пору ночі, тобто майже на світанку, іде по воді до Своєї Церкви. Нічна варта у юдеїв та греків змінювалась тричі, а з приходом поневолювачів-римлян, було запроваджено притаманну їм чотириразову зміну варти. Слід зауважити ще й те, коли відбувалося чудо, тобто:  «Наближалася ж Пасха, свято юдейське». (Ін. 6: 4). З огляду на це, стає зрозуміло, що ця подія відбувається в другій половині березня, або на початку квітня, тобто в пору, коли ніч за тривалістю рівна дню.

Спасителю заздалегідь відома боротьба з розбурханою стихією, очевидно саме про цю пробу Він і молиться майже всю ніч на горі. Піклуючись про Своїх апостолів Христос іде по морю, немов по суші. Євангелист Марко, описуючи цю ж подію, зазначає: «Коли ж Він побачив, як вони веслуванням мордуються, бо вітер їм був супротивний, о четвертій сторожі вночі підійшов Він до них, по морю йдучи, і хотів їх минути» (Мк. 6: 48). Таким чином, Господь хоче навчити і нас, що і в нашому житті Він повсякчасно змінює наш стан відчаю і остраху на спокій і радість. Однак, дуже часто, Він немов йде попри нас, не тому, що так хоче, а тому, що ми сторонимося Бога, покладаючись інколи більше на наші зусилля, аніж на Божу присутність і поміч у нашому житті. Вірогідно тієї миті у серцях апостолів виринали спогади про вже маючу місце в їхньому житті подію, коли вони одного разу пливли у човні з дрімаючим Ісусом, а хвилі непокоїли їх. Мабуть вони і тоді міркували поміж собою, якби Він був тут…

У юдеїв було повір’я, що людина перед своєю загибеллю бачить Ангела смерті, саме тому вони і вирішили, що Постать, яка наближається до них,  є тим Привидом-ангелом смерті. Мабуть тому «як побачили ж учні, що йде Він по морю, то настрашилися та й казали: Мара!» (Мф. 14: 26). І ось раптом вони чують знайомий голос: «Заспокойтесь, це Я, не лякайтесь!» (Мф. 14: 27).

Як часто в нашому повсякденні ми чуємо схожий голос. Деколи це голос батька чи неньки, нашого товариша, побратима чи вчителя, інколи це голос нашого сумління… і лише від кожного з нас залежить, чи хвилі «життєвого моря» не стануть перешкодою, щоб Його почути.

«Коли, Господи, Ти це, то звели, щоб прийшов я до Тебе по воді». (Мф. 14: 28). Саме цими словами сьогодні Апостол Петро визнає імовірність, що це Христос іде по воді, та водночас, у цих словах закладена і спокуслива умова: «Коли це Ти?» На прохання Апостола Петра, Господь дозволяє йому іти по «тверді» води. Спаситель знав наперед чим закінчиться спроба найстаршого з апостолів, однак відповідає: «Іди!» Той ступає перший крок по воді, немов по землі, мимовільно повторюючи чудо, адресоване всім подорожнім у човні. Христос, як Творець «усього видимого і невидимого» звершує це диво силою Своєї Божественної благодаті, а Апостол Петро відтворює його силою своєї віри і довіри до Вчителя. На якусь мить,  Скеля таки усвідомлює усю глибину морської поверхні і, піддаючись сумніву, починає тонути.

Де знаходився Господь тієї миті? Якщо взяти до уваги, що всі одноголосно кричали, що це привид, Він мусів бути досить далеко. Якщо ж почути вигук апостола «Рятуй мене», то рука його настільки близько, що відразу підхоплює старця і за мить вони, продовжуючи ходу по воді, вступають до човна. Зауважмо, Господь не дорікає апостолові за те, що він попрямував по неземній стежині, а картає його за прояв сумніву.

Як часто буває і в нашому житті, коли обставини бувають сильнішими від нас. Господь часто пробачає нам те, де і коли ми проводили час, водночас Він застерігає нас, як ми поведемо себе в тих чи інших обставинах.

Найважливішим моментом цієї євангельської події є те, що задумане Господом знаходить у серцях і вустах учнів очікуваний висновок. Водна стихія стає тихою і покірною, серця апостолів славословлять: «А приявні в човні вклонились Йому та сказали: Ти справді Син Божий!» (Мф. 14: 33)

Як часто нам здається, що ми, залишені наодинці самі з собою, з нашими клопотами і негараздами, та Господня рука повсякчасно над нами в наших скорботах і випробуваннях. Апостоли пережили два дива: ходу Христа по воді і водночас поступ Апостола по цій же поверхні. Пам’ятаймо, якщо Господь і не являється нам у тілесному виді, Він завше з нами за посередництвом святого Ангела Хранителя, дарованого нам у Хрещенні; ми перебуваємо у благодаті молитов, піднесених за нас, може вже й спочилих наших родичів… Як часто Господь чекає, щоб ми наважилися приступити до Святого Таїнства Сповіді та вміли почути таке ж саме слово, адресоване апостолу: «Приступіть». І якщо ми це пам’ятатимемо, то завжди, як би високо не здіймались хвилі наших клопотів і випробувань, Господь, увійшовши у човен нашого буття, обов’язково умиротворить усе довколишнє.

Впродовж трирічної проповіді Спасителя, Апостолу Петру довелося бути і ви знавцем, і потопаючим, і зрадником, і скелею. І все це недаремно, адже в постаті цього учня нам варто впізнавати себе, з нашими успіхами і падіннями,  нашими талантами і недосконалістю. У світлі цього мені пригадується притча про одного водоноса:

У одного водоноса було два великих глечики. Один з них був з тріщиною, через яку половина води витікала по шляху від джерела до села, в той час як інший глечик був бездоганний.

Два роки водоніс доносив лише півтора глечика води своїм односельцям. Звичайно, бездоганний глечик пишався своїми досягненнями. А тріснутий – страшно соромився своєї недосконалості і почувався нещасним, оскільки міг зробити тільки половину того, для чого був призначений.

Одного разу він заговорив з носієм води:

– Я соромлюся за себе і хочу вибачитися перед тобою.

– Чому? Чого ти соромишся?

– Через оцю тріщину в моєму боці просочується вода. Ти виконував свою роботу, але через мій недолік, отримував тільки половину результату, - пригнічено сказав глечик.

Що ж відповів йому водоніс?

– Подивися на ці квіти на узбіччі. Ти помітив, що вони ростуть тільки на твоїй стороні дороги, а не на боці іншого глека? Справа в тому, що я завжди знав про твій недолік. Щодня,  коли ми йшли від джерела, ти поливав квіти. Впродовж двох років я милувався ними. Без тебе, просто такого як ти є, не було б такої краси ...!

Отож, сьогодні, звертаючи свої погляди до міста Капернаума, до котрого прямує Господь, а в Євангелії воно називається «Його містом», постановімо собі прямувати до Його місця перебування у нашому місті чи селі, і навіть, якщо нам доведеться виявити в собі якусь слабкість, зробімо усе, щоб на нашому життєвому шляху виправлення, Господь угледів квіти покаяння, яке стане ключем до нашої оселі у Небі, де всі разом з Торжествуючою Церквою зможемо вигукнути зустрічаючому нас Господеві: «Ти справді Син Божий!» (Мф. 14: 33).

Амінь.

Митрофорний протоієрей Олег Траско, Декан Надвірнянський

Проповідь виголошена за Божественною Літургією 25 серпня 2013 року