Серед євреїв найкращий, серед учителів премудрий і серед усіх святих великий угодник Божий Василій батьківщиною мав Кападокію, батька також ім'ям Василій, матір же Емілію. Народився у роки Великого Констянтина, при кінці його царювання. У сім років батьки віддали його на книжне навчання, і в ньому робив успіхи швидко завдяки гостроті розуму свого - за п'ять років філософію осягнув. Тоді залишив свою батьківщину, пішов в Атени, які були тоді матір'ю всієї еллінської премудрости, де ж віддав себе одному славному учителеві на ім'я Євнул[1]. Мав там собі й инших учителів - Гимерія й Проєресія. Проте таким був учнем, що до учителів своїх у премудрості дорівнявся, ще ж і перевищив їх. І дивувалися учителі розуму його і старанності, цнотливості й чистоті життя його. Були в нього там друзі, що вчилися разом з ним: Григорій, який пізніше був єпископом Назіянзу, тоді патріярхом Царгороду, Богословом названий; і Юліян, який пізніше став царем Риму і Греції і відступником від Бога; та Ліваній[2] Софіста. Була ж між Василієм та Григорієм любов велика й нерозлучна: бачили-бо один одного благочесним, і покірним, і цнотливим, і через те перебували один з одним у такій любові, ніби одна була в них душа у двох тілах. Турбувався немало Василій про те, щоб пізнати божественної премудрости таїнства. Поклав-бо в серці своєму дивний той муж не куштувати швидше хліба чи вина, поки з Вишнього промислу не подасться йому розуміння неосяжного. І пробувши в школах літ п'ятнадцять, усю еллінську премудрість пройшов до кінця і звіздарського мистецтва вивчився. Проте ще не досягнув такої істинної премудрости, аби досконало пізнати Премудрішого від усіх Творця, Істинного Бога. Коли одної ночі він не спав і про конечну премудрість розмірковував, раптом сталося якесь божественне осяяння в серці його, що запалило в ньому бажання, аби дослідити йому кожне віри писання. Зали-шив-бо Атени і друга свого Григорія, переконаного тоді атенцями, щоб вивчати риторику, і пішов до Єгипту. І до одного архимандри-та на ім'я Порфирій прийшовши, попросив у нього Святих Книг, з яких би міг пізнати божественні догми. І пробув там рік один, насолоджуючись поученням слів божественних, водою ж і зіллям харчувався. І, вивчивши Святе Письмо, пізнав віру істинну. Тоді, попросивши благословення, пішов до Єрусалиму побачити святі місця і чуда, що там бувають. Туди прибувши, прийшов знову в Атени і там з багатьма філософами про віру сперечався і приводив еллінів до Бога, показуючи їм путь спасіння. Шукав же учителя свого Євну-ла, щоб і його привести до непорочної віри, - такий дар піднести йому хотів за труд його. І, обійшовши всі училища, знайшов його, що на передмісті з иншими філософами бесідував: питали один в одного про любомудрість, - такий-бо в них був звичай щось нове говорити або слухати. Коли ж змагався Євнул із філософами (любомудрами) за якесь слово, прийшов Васи-лій, зразу розв'язав той софізм і заперечив. Питали один в одного: "Хто той, що заперечив філософові?" Відповів Євнул, кажучи: "Або Бог, або Василій". І, впізнавши Василія, Євнул відпустив приятелів і учнів своїх, сам же сів із Василієм, і пробули три дні в бесіді один з одним, не ївши, питаючись один одного про філософію. Спитав-бо Євнул Василія: "Яка природа любомудрости (філософії)?" Він же відповів: "Єством ліо бомудрости є пам'ять про смерть". Після цього говорили про світ, що хоч і солодкими є мирські слова, проте гіркий є вельми світ для того, хто тримається за нього пристрасно. Й иншою є слава тілесна, инша ж - єства безтілесного. И ані неможливо є, щоб хтось обома славами разом насолоджувався: ніхто ж бо не може двом панам служити[3]. Проте, як доброчинства сила велить, подрібнюємо для голодних хліб розуму і тих, що через свою злість позбулися покрову чеснот, під покриття добрих діл уводимо. Бо, кого бачимо нагого, одягаємо, а не зневажаємо плоть нашу. Тоді почав йому зображати притчею Спасову доброту і чоловіколюб'я до тих, що каються, поклавши спершу мислеш три дощечки на переддвер'ї помислів. Одну - вище дверей, що мала на собі написи чеснот: мужність, мудрість, правда і цнотливість. Другу - з лівого боку, що мала написи спокус з обох боків же її: нестримність, блуд, пияцтво, безсоромність, лінь, звідництво, злослів'я, облесність та инших бід багато. З правого боку поклав дощечку, що мала написане на собі покаяння, що стояло прекрасно без трепету, тихо усміхалося, супротивним забороняючи, своїх же людей утішаючи. Поблизу покаяння зображено було повстримність, покору, чистоту, соромливість, страх, милосердя і багатьох чеснот збір. І каже: "Є в нас. о Євнуле, не образи ані не думки, але саме справжнє, що справді наставляє нас до спасіння. Воскреснемо-бо всі: одні - в життя вічне, инші ж - у муку й осоромлення вічне, і станемо перед судом Христовим, як же навчають нас веле-гласні пророки: Ісая, Єремія, і Даниїл, і Давид, і божественний апостол Павло. Після них і Сам покаяння Податель і Винагороджувач Господь, що ягня шукав загибле і блудного сина, котрий з покаянням повертається, з любов'ю обнявши, цілує, одежею світлою і перснем прикрашає і частує. Таку ж однакову винагороду подає тим, хто в одинадцяту годину прийшов, яіс же і тим, що понесли тягар дня і спеки[4]. Він нам, що каємося і народжуємося від Води і Духа, подає те, що око не бачить, і вухо не чує, і на серце людині не зійде, що приготував Бог для тих, хто любить Його[5].

Коли це Василій сказав, закричав Євнул: "О Василіє небо-явленний, через тебе увірував в єдиного Бога Отця, Вседержителя, Творця всього, і воскресіння мертвих очікую і життя будучого віку! Амінь. Це ж є знак моєї до Бога віри. Усе, що маю, у твої передаю руки, і решту життя свого часу з тобою буду, і народження від Води і Духа бажаю". Сказав же Василій: "Благословен Бог наш віднині і довіку, що осяяв світлом істини розум твій, о Євнуле! І від великого тебе блуду привів у пізнання милосердя Свого. Коли ж зі мною, яіс же кажеш, перебувати хочеш, скажу тобі, яким чином про спасіння наше потурбуємося, із сітей тутешнього життя визволимося. Продамо всі маєтки, що в нас є, і роздамо бідним. Самі ж підемо до святого града побачити ті чуда, що там є, і до Бога дерзновення там здобудемо". І так все добре для потребуючих витративши і купивши білий, як до святого хрещення, одяг, пішли в Єрусалим, і багатьох по дорозі до істинної віри навертали. Коли ж прийшли в Антіохію, увійшли в одну гостиницю. Син же господаря, Філоксен, сидів перед дверима у скорботі великій: був же він учнем Ліванія-софіста, від нього ж узяв якісь вірші Гомерові, що перекласти їх на риторську мову не міг, і, розгублений, сумував вельми. Його ж засмученим бачивши, Василій спитав: "Чому понурий ти, о юначе?" Філоксен же каже: "Якщо і явлю тобі причину суму мого, то яка мені від тебе в цьому буде користь?" Коли ж Василій наполягав і обіцяв, що немарним це буде, якщо відкриє йому, розповів хлопець і про софіста, і про вірші, і що те є причиною суму його, бо не знає, як вірші ті перекласти зрозуміло. Василій же, взявши вірші, почав тлумачити їх, перекладаючи мовою простою до трьох речень. Це взявши, юнаїс радів, пішов зранку до Ліванія, учителя свого, несучи йому той віршів переклад. Той же, прочитавши, здивувався і сказав: "Так мені з Божого промислу, що нема нікого, щоб хтось із нинішніх мудреців таке тлумачення сказав. Хто-бо тобі написав це, Філоксоне?" Хлопець же сказав: "Є один подорожній в домі моєму, що витлумачив те швидко и легко". Ліваній же зразу із поспіхом подався до гостиниці, щоб подорожнього того побачити. Побачивши ж Василія і Євну-ла, здивувався несподіваному їхньому приходові й тішився ними. Просив їх, щоб прийшли і перебували в домі його. Коли ж вони прийшли, запропонував Ліваній трапезу із багатьох страв. Вони ж, за звичаєм своїм, трохи хліба лише і води в міру скуштувавши, дякували всіх благ подателеві Богові. Почав же Ліваній ставити їм питання софістичні, вони ж йому супроти викладали віри слово. Ліваній же, слів силу пізнавши, сказав, що ще не прийшов час такого торгу. Якщо ж промисел Божий звелить, то хто противитися зможе. "Багато дарів у мене отримаєш, о Василію, якщо таке учням моїм розповісти на користь не відмовишся". Скоро ж, коли учні Ліванієві були зібрані, почав Василій учити їх[6], щоб мали чистоту душевну, безпристрасність тілесну, ходу покірну, голос поміркований, слово благочинне, їжу і пиття помірне. При старших - мовчання, при мудріших - увагу, начальним - підпорядкування, до рівних собі й до менших - любов нелицемірну. Від злих, і пристрасних, і тих, що тіло люблять, відлучатися, мало говорити, а більше роздумувати, небезрозсудним бути у слові, не бути надмірним у бесіді. Несмілим бути до сміху, соромливістю прикрашатися, з жінками нечистими не бесідувати, долі погляд тримати, вгору ж душу. Втікати від суперечок, учительського сану не шукати, ієсть світу цього мати за ніщо. Коли ж хто добре щось на користь иншим зробить, від Бога віддяки хай чекає і вічної винагороди від Христа Ісуса, Господа нашого. Це сказав Василій до Ліванієвих учнів, і вони не без здивування багато послухали, тоді знову з Євнулом до дороги взявся.

[1] Книга 4. Глава 21

[2] Амфілохій і Четья

[3] Мт.6 [24]

[4] Мт. 20, [10-16].

[5] 1 Кор. 2, [9].

[6] Був там між учнями Ліванієвими і святий Іван Золотоустий, ще малим хлопцем.

[7] Никифор, Книга 11, Гл. 36.