У час угодника цього Божого Великого Василія, який у Кесарії Кападокійській честь Царя Небесного мужньо захищав, цар Юліян-відступник, богохульник і гонитель великий, на персів пішов, християн же згубити нахвалявся. Молився святий перед іконою Пресвятої Богородиці в церкві, при ній же було зображення і святого великомученика Меркурія зі списом, як у воїна. Молився за те, щоб злочестивий той цар, губитель християнський, з війни не повернувся живим. І бачив, що образ святого Меркурія, який при Пречистій Богородиці стояв, змінився і невидимим стало мученицьке те зображення на якийсь час. За короткий же час показалося із закривавленим списом. У той-бо саме час Юліян на війні заколений був святим мучеником Меркурієм, якого послала Пречиста Богородиця на страту ворога Божого.

Мав же святий Василій Великий благодать і таку, що коли підносив, літургісаючи, Святі Дари, Духа Святого благодать, що сходила, пізнавав у знаменні такому. Голуб золотий, що над божественною трапезою висить із Божественними дарами, Божою силою урухомлений, тричі стрепенувся. Якось служив блаженний і підносив Святе, і не було звичного знамення в голубі, що трикратним своїм трепетанням знаменував Святого Духа зішестя. Розмірковував Василій, що то таке. Побачив одного з тих, що тримали рипіди, диякона - задивлявся на одну жінку, що стояла перед вівтарем. Звелів-бо відступити дияконові тому від святої трапези і на сім днів дав йому епітимію, щоб постити і молитися, без сну ж цілі ночі на молитві проводити і з тих маєтків, що мав, подавати жебракам. З того часу святий Василій звелів, аби були в церкві перед вівтарем завіси і перегородки - через жінок, щоб якась не насмілилася заглядати у вівтар під час Божественної Служби. Та ж, що насмілиться, хай буде вигнана з церкви і від Святого Причастя хай буде відлучена.

Бентежив у той час Церкву Христову Валентин-цар, єрессю аріянською засліплений, що багатьох єпископів правовірних із престолів їхніх вигнав, своїх аріян на їхні місця возвів, а инших, малодушних і боязливих, захотів до єресі змусити. Гнівався ж і гризся зсередини, бачивши Василія святого, що на престолі своєму безстрашно перебував, у вірі же своїй, наче стовп непорушний, стояв й инших підкріплював та умовляв, щоб аріянство, як богоненависну мерзоту, зневажали. Обходячи-бо землю свою і правовірних всюди багато кривдячи, цар зайшов [ідучи в Антіохію] і в Кесарію Кападокійську й піклувався старанно про те, аби змогти Василія перевести до аріянського однодумства[11]. Намовив же князів своїх, і бояр, і радників, щоб і проханнями, й обіцянками, і погрозами намовляли Василія на його волю. І надокучали святому в тому вельми царські однодумці. Ще ж і жінки великородні, що в царя благодать мали, посилали скопців своїх до святого, радячи і намовляючи його, щоб до царського однодумства пристав. Але нічого не досягнув, не на малодушного-бо, але на міцного натрапив. Модест-єпарх після того більшими утисками напав на нього. Прикликав-бо його до себе і, ласкою до віри царської намовити не змігши, люто погрожував йому. Святий же на погрози його сміливо відповідав: "Чи маєтки мої візьмеш? Себе не збагатиш, мене не збідниш. Думаю, що цих моїх старих одежин і дещиці книг, що є моїм багатством, не потребуєш. Вигнання не боюся: моя-бо є вся земля, чи, краще сказати, Божа, на якій же перебуваю. За муки не переживаю, бо приведуть мене до бажаного кінця, і ними добре мені зробиш, бо швидше до Бога мого пошлеш мене". Модест каже: "Ніхто ж так дерзновенно не бесідував до мене". Святий же відповідав: "Бо на єпископа не потрапляв ти. Ми серед инших смирення і покору являємо, проте коли хто нам Бога і правду Його відняти хоче, не зважаємо ні на кого". Врешті Модест сказав: "Думатиму собі до ранку, як на згубу тебе передати". Той же відповів: "Я ж такий і зранку буду, хочу ж, щоб і ти незмінний у словах своїх був". Такі сміливі всі слова Василія святого сповістив Модест цареві. Той же звелів не зачіпати його більше. Надійшов же празник[12] Богоявлення Господнього. Цар, наче сподобатися Василієві хотівши, увійшов у церкву його і, дивлячись на красу і чин церковний, до співу і молитов вірних прислухаючись, дивувався, що в своїх аріянських церквах такого чину і краси ніколи не бачив. Там до бесіди царевої підійшовши, Василій сказав до нього слова Божі, а не людські, їх же чув Григорій Назіянзин, якому трапилося там бути, що й написав про те. З того часу почав кращим бути цар до Василія, але, відійшовши в Антіохію, знову на гнів переклався проти Василія, поганими людьми намовлений. До їхніх же схилившись наклепів, на вигнання Василія засудив[13]. І коли засудження те підписати хотів, стілець, на якому ж цар сидів, захитався і тростина[14] зламалася, якою мав писати. Взяв же тростину другу, але й з тою таке було. Також і з третьою. Тоді рука йому здригнулася і страх напав на нього. Він же, пізнавши силу Божу, роздер хартію. Але і знову вороги благочестя аріяни наполягали, допинаю-чи цареві щодо Василія, щоб обмовити його. І посланий був від царя один сановник Анаста, щоби привів Василія в Антіохію[45]. Коли ж він досягнув Кесарійського граду і веління царське Василію сповістив, відповідав святий: "Я. дитино, перед кількома днями довідався, що цар підкорився нерозумних людей раді, три тростини зламав, хотівши на вигнання моє присуд підписати й істину потьмарити. Неживі тростини стримали нестримне його прагнення, зламатися швидше захотіли, аніж послухати неправедного його суду". Приведений ж був в Антіохію, став перед єпарховим судом, і спитали його, чому царевої віри не тримається. Відповів: "Не буде такого, щоб від істинної відхилився християської віри, за нечестивим ученням аріянським пішов, єдину-бо віру від батьків тримати і славити прийняв". Суддя ж смертю погрожував йому, він же відповідав: "Хай я постраждаю за істину і від тілесних пут звільнюся, цього-бо віддавна бажаю, якщо ви не зміните своїх обіцянок". Єпарх же сповістив те цареві, розповідаючи, що муж той вище погроз є, незмінне мудрування його, непохитне й незлагідніле серце його. Цар же гніву сповнився, думав, як би згубити Василія. Тим часом син царевий Галатій раптовою хворобою розхворівся і втратив надію на лікарів, при смерті був. Мати ж його, прийшовши до царя, дорікала йому, говорячи: "Тому що небла-гочесно в Бога віруєш й ображаєш Божого архиєрея, через те хлопець помирає". Це чувши, Валентг прикликав Василія і сказав: "Якщо угодні Богові догми твоєї віри, зроби молитвами своїми сина мого здоровим". Відповів святий: "Якщо приєднаєшся, о царю, до віри православної і церквам мир якщо подаруєш, то син твій живий буде". Цар же обіцяв те сповнити - зразу Василій святий до Бога за життя сина царевого помолився, зробив його здоровим, і відпущений був Василій з честю на престол свій. Аріяни ж, це чувши й бачивши, роз'ярилися серцями своїми від заздрости і злости і казали цареві: "І ми можемо те зробити". І знову звабили царя, що й хрестити їм сина свого не заборонив[16]. Коли ж взяли аріяни хрестити царевого сина, зразу помер в руках їхніх. Те бачив очима своїми вищезгаданий Анастас і сказав цареві Валентіянуг, що царював на Заході, братові Валента, царя східного. Той же дивувався такому чудові й прославив Бога. Святому ж Василію послав багато маєтків руками Анастасовими, за які, прийнявши, Василій створив лікарні у своїй єпархії по градах і багатьом убогим і немічним дав перепочинок. Згадує ж блаженний Григорій із Назіянзу[17], що святий Василій і Модеста того, єпарха, що лютий був до святого, хворого дуже, молитвою зцілив, коли той у хворобі своїй допомоги від його святих молитов шукав зі смиренням. Минуло часу досить, настав після Модеста инший єпарх у краї тому, на ім'я Євсевій, родич царевий. Була ж у дні його в Кесарії одна вдова молода, багата і красна вельми, на ім'я Вестіяна, донька Араксова, що був сенатором великої ради. Ту вдову Євсевій-єпарх хотів насильно віддати в подружжя одному сановитому чоловікові. Вона ж цнотливою була і чистоту вдівства свого непорочну для Бога зберегти хотіла, не захотіла виходити заміж. Коли ж зрозуміла, що насильно хочуть її викрасти і до шлюбу змусити, побігла до царя та до архиєрея Божого святого Василія поспішила. Він же прийняв її під свій захист, не хотів видати її з церкви людям, що по неї прийшли. Тоді послав її таємно в монастир дівочий до сестри своєї, преподобної Мокрини. Єпарх-бо розгнівався на блаженного Василія, послав воїнів своїх взяти вдову ту насильно з церкви. Коли ж не знайшли її там, звелів шукати в ложниці святого, де-бо ангели перебували. Сам єпарх той нечистий думав, що Василій задля гріха затримав її в себе і в ложниці її сховав. Не знайшовши її ніде, прикликав Василія до себе і з люттю великою ображав його і мучити його хотів, щоб віддав вдову ту. Василій же святий на всі муки готовим виявився, сказав: "Якщо звелиш тіло моє залізом дерти, то зцілиш утробу мою, бачиш-бо, що хворий я є". Тим часом довідалися громадяни, що відбувається, і кинулися всі, не лише мужі, але й жінки, бігти зі зброєю і палицями до двору єпархового, хотіли єпарха убити за святого отця і пастиря свого. І коли б не вгамував Василій святий народу, вбили б єпарха, який, бачивши такий великий бунт народний, злякався вельми і відпустив святого цілим і вільним.

[11] Про це пише святий Григорій із Назіянзу.

[12] Святий Григорій із Назіянзу

[13] Феодорит, Книга 4. Гл. 16.

[14] Перо.

[15] Амфілохій

[16] Св. Єфрем про хвалу Василієву

[17] Св. Григорій із Назіянзу.