Олександр Гренков, майбутній отець Амвросій, народився 21 або 23 листопада 1812 року, в духовній сім'ї села Великі Липовиці Тамбовської Єпархії. Закінчивши Духовне Училище, він потім пройшов успішно курс в Духовній Семінарії. Однак не пішов ні в Духовну Академію, ні на священика. Деякий час він був домашнім учителем в одній поміщицькій сім'ї, а потім викладачем Липецького Духовного Училища. Володіючи живим і веселим характером, добротою і дотепністю, Олександр Михайлович був улюбленцем своїх товаришів і колег по службі. В останньому класі семінарії йому довелося перенести небезпечну хворобу, і він дав обітницю постригтися у ченці, якщо одужає.

Після одужання він не забув своєї обітниці, але кілька років відкладав її виконання, «тулився», за його висловом. Однак, совість не давала йому спокою. І чим більше проходило часу, тим болісніше ставали докори совісті. Періоди безтурботних веселощів і безтурботності змінювалися на періоди гострої туги й смутку, посиленої молитви і сліз. Одного разу, будучи вже в Липецьку, гуляючи в сусідньому лісі, він, стоячи на березі струмка, виразно розчув в його дзюрчання слова: «Хваліть Бога, любіть Бога ...»

Вдома, усамітнюючись від цікавих поглядів, він полум'яно молився Божої Матері просвітити його розум і направити його волю. Взагалі, він не мав наполегливою волею і вже в старості говорив своїм духовним дітям: «Ви повинні слухатися мене з першого слова. Я - людина поступлива. Якщо будете сперечатися зі мною, я можу поступитися вам, але це не буде вам на користь». Знемагаючи від своєї нерішучості, Олександр Михайлович вирушив за порадою до відомого подвижника Іларіона, який мешкав у тій місцевості. «Іди в Оптину, - сказав йому старець, - і будеш досвідчений». Гренков послухався. Восени 1839 року він прибув в Оптину Пустинь, де був ласкаво прийнятий старцем Левом.

Незабаром він прийняв постриг і був наречений Амвросієм, в пам'ять святителя Медіоланського, потім був висвячений в ієродиякона і, пізніше, у сан ієромонаха. Коли отець Макарій почав свою справу видавництва, о. Амвросій, який закінчив семінарію і знайомий з древніми і новими мовами (він знав п'ять мов), був одним з його найближчих помічників. Скоро після свого висвячення він захворів. Хвороба була настільки важка і тривала, що назавжди підірвала здоров'я отця Амвросія і майже прикувала його до ліжка. Внаслідок свого хворобливого стану він до самої своєї смерті не міг здійснювати літургії і брати участь в довгих монастирських богослужіннях.

Важка хвороба, яка спіткала о. Амвросія, мала для нього безсумнівно промислительне значення. Вона стримала його живий характер, оберігаючи його, можливо, від розвитку в ньому зарозумілості і змусила його глибше увійти в себе, краще зрозуміти і самого себе, і людську природу. Не дарма ж згодом о. Амвросій говорив: «Монаху корисно хворіти. І в часі хвороби не треба лікуватися, а тільки підлікуватись!» Допомагаючи старцю Макарію у видавничій діяльності, о. Амвросій і після його смерті продовжував займатися цією діяльністю. Під його керівництвом були видані: «Ліствиця» преп. Івана Ліствичника, листи і життєпис о. Макарія та інші книги. Але не видавнича діяльність була осередком старечих праць о. Амвросія. Його душа шукала живого, особистого спілкування з людьми, і він скоро став здобувати славу досвідченого наставника і керівника в справах не тільки духовного, але й практичного життя. Він мав незвичайно живий, гострий, спостережливий і проникливий розум, просвітлений і поглиблений постійно зосередженою молитвою, увагою до себе і знанням подвижницької літератури. З ласки Божої його проникливість переходила в прозорливість. Він глибоко проникав у душу свого співрозмовника і читав в ній, як у розкритій книзі, не потребуючи його зізнань. Обличчя його, селянина-великороса, з видатними вилицями і з сивою бородою, світилося розумними і живими очима. З усіма рисами своєї щедро обдарованої душі, о. Амвросій, незважаючи на свою постійну хвороба і кволість, поєднував невичерпну життєрадісність, і вмів давати свої настанови в такій простій і жартівливій формі, що вони легко і назавжди запам'ятовувалися усім. Коли це було необхідно, він умів бути вимогливим, суворим і категоричним, застосовуючи «повчання» палицею або ж накладаючи на винуватця покуту. Старець не робив жодної різниці між людьми. Кожен мав до нього доступ і міг говорити з ним: петербурзький сенатор і колишня селянка, професор університету і столична модниця, Соловйов і Достоєвський, Леонтьєв і Толстой.

З якими тільки проханнями, скаргами, з якими тільки своїми бідами і потребами не приходили до старця люди! Приходить до нього молодий священик, рік тому призначений, за власним бажанням, на саму крайню парафію в єпархії. Не витримав він убозтва свого парафіяльного існування і прийшов до старця просити благословення на зміну місця. Побачивши його здалеку, старець закричав: «Іди назад, отче! Він один, а вас двоє!» Священик, дивуючись, запитав старця, що означають його слова. Старець відповів: «Та диявол, який тебе спокушає, один, а в тебе помічник - Бог! Іди назад і не бійся нічого; гріх покидати парафію! Служи кожен день літургію і все буде добре!» Зраділий священик піднісся духом і, повернувшись на свою парафію, терпляче повів там свою пастирську роботу і через багато років прославився, як другий старець Амвросій.

Толстой, після бесіди з о. Амвросієм, радісно сказав: «Цей о. Амвросій зовсім свята людина. Поговорив з ним, і якось легко і приємно стало у мене на душі. Ось коли з такою людиною говориш, то відчуваєш близькість Бога».

Інший письменник, Євген Погожев (селянин) говорив: «Мене вразила його святість і та незбагненна безодня любові, які були в ньому. І я, дивлячись на нього, почав розуміти, що значення старців - благословляти і схвалювати життя і послані Богом радості, вчити людей жити щасливості і допомагати їм нести випадаючі їм частки тягаря, у чому б вони не перебували». В. Розанов писав: «Благодіяння від нього ллється духовне, так, нарешті, і фізичне. Всі піднімаються духом, тільки дивлячись на нього ... Найбільш принципові люди відвідували його (о. Амвросія), і ніхто не сказав нічого негативного. Золото пройшло через вогонь скептицизму і не потьмяніло».

Старцеві надзвичайно була розвинута одна риса: він любив що-небудь влаштувати, що-небудь створити. Він часто навчав інших зробити якусь справу, і коли до нього приходили пересічні люди за благословенням на якусь справу, він із запалом заходився обговорювати її і давав не тільки благословення, а й добру пораду. Залишається зовсім незбагненним, звідки брав отець Амвросій ті найглибші відомості по всіх галузях людської праці, які в ньому були.

Зовнішнє життя старця в Оптинському скиту проходило наступним чином. День його починався в чотвертій - п'ятій годині ранку. У цей час він кликав до себе келійника, і читалося ранкове правило. Воно тривало більше двох годин, після чого келійник йшов, а старець, залишившись один, віддавався молитві і готувався до свого великого денного служіння. З дев'ятої години починався прийом: спершу ченців, потім мирян. Прийом тривав до обіду. Годині о другій йому приносили мізерну їжу, після якої він годину-півтора залишався один. Потім читалася вечірня, і до ночі поновлювався прийом. О 23 годині відбувалося довге вечірнє правило, і не раніше півночі старець залишався, нарешті, один. Отець Амвросій не любив молитися на виду. Келійник, який читав правило, повинен був стояти в іншій кімнаті. Одного разу, один чернець порушив заборону і увійшов до келії старця: він побачив його сидячим на ліжку з очима, спрямованими в небо, і обличчям, осяяним радістю.

Так протягом більше тридцяти років, день у день старець Амвросій здійснював свій подвиг. В останні десять років свого життя він узяв на себе ще одну турботу: заснування  й облатування жіночої обителі в Шамордині, в 12 верстах від Оптиної, де крім 1000 черниць були ще притулок і школа для дівчаток, прилисток для бабусь і лікарень. Ця нова діяльність була для старця не тільки зайвою матеріальною турботою, а й хрестом, покладеним на нього Провидінням і закінченням його подвижницького життя.

1891 рік був останнім в земному житті старця. Все літо цього року він провів у Шамординській обителі, немов поспішаючи закінчити і облаштувати там все незакінчене. Йшли нагальні роботи, нова настоятелька потребувала керівництва і вказівок. Старець, підкоряючись розпорядженням консисторії, неодноразово призначав дні свого від'їзду, але погіршення здоров'я, слабкість, що наступала - наслідок його хронічної хвороби - змушували його відкладати свій від'їзд. Так простягнулися справи до осені. Раптом прийшла звістка, що сам преосвященний, незадоволений повільністю старця, збирається приїхати в Шамордіно і відвезти його. Тим часом старець Амвросій слабшав з кожним днем. І ось - ледь преосвященний встиг проїхати половину шляху до Шамордіно і зупинився ночувати в Перемишльському монастирі, як йому подали телеграму, яка сповіщала його про смерть старця. Преосвященний змінився в обличчі і зніяковіло сказав: «Що ж це означає?» Був вечір 10 (22) жовтня. Преосвященному радили на інший день повернутися в Калугу, але він відповів: «Ні, ймовірно така вже воля Божа! Простих ієромонахів архієреї не відспівують, але це особливий ієромонах - я хочу сам зробити відспівування старця».

Було вирішено перевезти його в Оптину Пустинь, де провів він своє життя і де покоїлися його духовні керівники - старці Лев і Макарій. На мармуровому надгробку викарбувані слова апостола Павла: «Для слабих, як слабий, щоб придбати слабих. Для всіх я був усе, щоб спасти бодай деяких.»(1 Кор. 9, 22). Слова ці точно висловлюють сенс життєвого подвигу старця.