Преподобний Серафим Саровський, в миру Прохор, народився 19 липня 1759 року в місті Курську в благочестивій сім'ї. Все його життя відмічене знаменнями милості Божої. Коли в дитинстві мати взяла його з собою на будівництво храму і він впав з дзвіниці, Господь зберіг його неушкодженим. Під час хвороби дитини Божа Матір у видінні обіцяла матері зцілити його. Незабаром поблизу їх будинку з хресним ходом несли Курську Корінну ікону «Знамення» Пресвятої Богородиці, мати винесла хворого, він приклався до ікони і після цього швидко видужав.

У сімнадцять років юнак вже твердо вирішив залишити мирське життя, і мати благословила його на чернечий подвиг своїм мідним хрестом, з яким преподобний не розлучався до кінця свого земного життя. Старець Києво-Печерської Лаври Досифей (преподобна Досифея) благословив Прохора йти спасатися в Саровську Успенську пустинь, на межі Нижегородської і Тамбовської губерній, яка була відомою суворим виконанням чернечих статутів і подвижницького життя насельників. Після двох років монастирських трудів і подвигів послуху Прохор важко захворів і довгий час відмовлявся від допомоги лікарів. Через три роки йому з'явилася Божа Матір з апостолами Петром та Іоаном і зцілила його.

18 серпня 1786 року послушник прийняв чернече постриження з ім'ям Серафим («Полум'яний») і в грудні 1787 року був рукопокладений в сан ієродиякона. Вже в той час молодий подвижник удостоївся під час богослужінь споглядати святих Ангелів і Самого Господа нашого Ісуса Христа, зішедшого по повітрю в оточенні Небесних Сил. У 1793 році святий Серафим був висвячений в сан ієромонаха і поклав початок подвигу пустельництва і усамітненої молитви в лісовій келії, на березі ріки Саровки. Диявол посилив боротьбу проти подвижника, і преподобний поклав на себе подвиг стовпничества. Тисячу днів і ночей він з піднятими руками молився на камені. Безсилий духовно позбавити влади подвижника, диявол наслав на преподобного розбійників, які нанесли йому смертельних ран, але й цього разу з'явилася Божа Матір і втретє зцілила його.

Після одужання преподобний Серафим три роки трудився в подвизі безмовності, а в 1810 році, після 15-річного перебування в пустині, оселився в монастирській келії. За любов до Бога, покірність і подвиги преподобний Серафим сподобився духовних дарів прозорливості і чудотворіння. 25 листопада 1825 року Матір Божа зі святителями Климентом Римським і Петром Олександрійським з'явилася подвижникові і благословила завершити затворництво. Преподобний старець почав приймати людей, які приходили до нього за благословенням, порадою і духовною втіхою, з любов'ю називаючи всіх: «Радість моя, скарбе мій».

Преподобний Серафим опікувався і керував сестрами Дівеєвської обителі і, за вказівкою Божої Матері, заснував для дівиць окрему Серафимо-Дівеєвську млинову громаду. Цариця Небесна заздалегідь сповістила подвижникові про його кончину, і 2 січня 1833 року преподобний Серафим віддав душу Господу, під час молитви перед іконою Богоматері.

За молитвами преподобного Серафима відбувалися численні знамення і зцілення на його могилі. 19 липня 1903 року відбулося прославлення святого подвижника.