Святий апостол Андрій на київських горах

Першим благовісником Євангелія Христового  на землях України був апостол Андрій Первозванний. Коли після зішестя Святого Духа апостоли кидали жереб, вирішуючи, куди кому йти проповідувати Христову віру, йому випала Скіфія. Скіфією в античному світі називали загалом Східну Європу і, зокрема, безмежні простори на північ від Чорного моря, тобто землі теперішньої України. Про благовістя апостола Андрія у Скіфії свідчать такі давні християнські письменники, як Іполит Римський(ІІІ ст.), церковний історик Євсевій Кесарійський(IV ст.) та інші.

У стародавньому літописі «Повість минулих літ» розповідається про подорож Андрія Первозванного углиб українських земель. Ця літописна розповідь не має підтвердження в інших історичних пам’ятках, тому деякі вчені схильні вважати її легендою. Але український народ віками зберігав пам'ять про неї, тому саме це дало підставу прославляти апостола Андрія Первозванного як основоположника Церкви Христової в Україні. Київський Собор, який відбувся у 1621р., у часи відродження Української Православної Церкви після болючого удару, завданого їй унією, своїм авторитетом ствердив апостольське походження християнства на українській землі. У соборній постанові сказано:

«Святий Апостол Андрій – перший архієпископ Константинопольський, патріарх Вселенський і Апостол Український. На київських горах стояли ноги його, і очі його Україну бачили, а уста благословляли, і насіння віри він у на насадив. Воістину Україна нічим не менша від інших східних народів, бо і в ній проповідував Апостол».

Пам'ять святого апостола Андрія Церква святкує 30 листопада(стст..).

На одній із гір у Києві стоїть славетна Андріївська церква(собор Андрія Первозванного), збудована в середині XVIII століття(1747-1753рр.).

Місіонерські труди святих рівноапостольних Кирила і Мефодія

В історії поширення віри Христової серед слов’янських народів, зокрема українського, велику роль відіграли святі брати Кирило(до чернецтва Костянтин) та Мефодій. Брати отримали чудову освіту і обидва обрали свій шлях проповідників.

Близько 858 року посли від хозарів просили імператора прислати їм учених проповідників. Імператор Михаїл ІІІ і Патріарх Фотій послали братів Костянтина та Мефодія. Це була їхня перша апостольсько-місіонерська подорож до хозарів(між гирлами річок Дону і Волги), що підготувала їх до апостольських трудів серед слов’ян.

Ще перед цією подорожжю солунські брати взялися за переклад Святого Письма і богослужбових книг на слов’янську мову з грецької, створили слов’янську азбуку, поклавши в основу її азбуку грецьку, а деякі літери взяли з азбук східних народів.

У 862 році моравський князь Ростислав і панонський(угорський) князь Коцель попросили імператора Михаїла прислати до них такого вчителя, який би міг навчити їхні народи християнської слов’янською мовою. Вибір знову зупинився на святих братах. З ревністю апостолів взялися вони за справу і проповідували Слово Боже протягом чотирьох років. Вони обходили одну країну за іншою, проповідуючи і відправляючи богослужіння слов’янською мовою. Морави цілими громадами приймали святе хрещення, князь Ростислав хрестився сам, а князь Коцель навіть вивчив слов’янську мову. Слов’яни раділи, слухаючи Слово Боже рідною мовою.

У Моравії та Панонії християнство запроваджували німецько-латинські проповідники, тому їм були дуже неприємні успіхи святих братів у справі просвіти слов’ян. Латинники звинуватили сявтих братів у єресі(за проповідь слов’янською мовою) і поскаржились на них Папі Миколаю І. Переживши багато непорозумінь та страждань, 14 лютого 869 року помирає Святий Кирило у Римі, заповівши Мефодієві продовжувати проповідницьку працю між слов’янами

Святий  Мефодій ревно виконував заповіт брата. Висвячений на архієпископа Моравії, він близько 15 років проповідував віру Христову народам слов’янським, одночасно перекладаючи книги Святого Письма, а також богослужбові книги з грецької на слов’янську мову. Під час своєї праці він був змушений терпіти багато кривди від католицьких священиків, пізніше потрапив у в’язницю. Помер Мефодій 885 року і похований у Велегді. Пам'ять святих просвітителів слов’ян Кирила і Мефодія православна  церква святкує 11 травня(ст. ст.). 

Свята княгиня Ольга

Дружина князя Ігоря, княгиня Ольга, правила Київською державою після смерті Ігоря в малолітство свого синя Святослава. Вона прийняла Христову віру і прославлена нашою православною Церквою як рівноапостольна. За стародавніми переказами, княгиня Ольга близько 957 року прибула до Царгорода і там прийняла святе хрещення від самого Константинопольського Патріарха, з ім’ям після хрещення Єлена; її хресним батьком був грецький імператор Костянтин Багрянородний.

Свята княгиня Ольга намовляла і сина свого, князя Святослава, охреститися. Але войовничому князеві, який усе своє життя провів у військових походах, у поході і загинув, не імпонувала християнська релігія миру, любові, всепрощення. Однак князь Святослав не переслідував християн і християнство. Як свідчить літопис, «хто хотів хреститися, йому не забороняли, а тільки сміялися». І сам Святослав говорив матері: «Як я зміню віру? Дружина ж(тобто військо) буде сміятися з мене». Християнська віра стала державною вірою за часів сина Святослава, онука Ольги, великого князя Володимира.

Пам'ять великої княгині Ольги Церква святкує 11 липня (ст.ст.). 

Великий князь Володимир рівноапостольний. Хрещення Руси-України

Великий князь Володимир, за прикладом своєї бабусі княгині Ольги, вирішив змінити язичницьку віру. Дізнавшись про його намір, до нього приходили посли від надволзьких хозарів-магометан, від латинників, від кримських юдеїв і від греків: кожен з послів пропонував князю прийняти саме його віру. Вислухавши та відпустивши проповідників, Володимир скликав бояр і міських старійшин і просив у них поради, яку віру прийняти. Бояри відповіли великому князеві: «Кожен свою віру хвалить, князю; а хочеш добре довідатися, пошли розумних людей дізнатися на місці, яка їхня віра, як вони служать Богу».

Володимир за порадою бояр послав десять мужів до багатьох країв. Побували вони скрізь. У Константинополі Патріарх, довідавшись про їх прибуття, повелів приготувати все потрібне для урочистої служби. Ця урочистість справила на послів сильне враження. Коли вони повернулися до Києва, доповіли великому князеві, що вони не задоволені всіма вірами, а про грецьку сказали, як про найбажанішу для князя. А бояри додали: «Якби не добрий був закон греків, то бабуся твоя Ольга, наймудріша з людей, не прийняла б його».

Вирішив тоді Володимир твердо, що прийматиме грецьку віру. Великий князь оголосив тоді через послів, що він любить грецький закон і готовий хреститися. А тим часом Володимир захворів на очі й осліп. Царівна радила йому якнайшвидше хреститися, щоб отримати зцілення. Князь погодився і, коли єпископ під час хрещення поклав руку на нього, він прозрів і сказав: «Тепер я пізнав істинного Бога!». Багато воїнів з дружини його під впливом цього чуда теж охрестилися. Після цього великий князь з царівною рушив до Києва. Він узяв з собою священиків, церковне начиння і образи для благословення; коли ж прибув до Києва, то наказав, щоб охрестилися 12 його синів. Одночасно князь повелів знищити ідолів. Потім князь оголосив у Києві, що коли хто із багатих і бідних, великих і малих не прийде в призначений  день на річку, щоб прийняти хрещення, того він буде вважати за свого ворога.

Володимир помер 1015 року. Православна Церква прославила його як святого. Пам'ять святого князя Володимира святкується 15 липня(ст..ст.), а днем хрещення киян вважається 1 серпня(ст..ст.).

Основоположники чернецтва в Русі-Україні святі Антоній і Феодосій Печерські

Заснували Києво-Печерську лавру преподобні отці Антоній і Феодосій Печерські. Антоній, у миру Антип, був родом з Любеча(Чернігівщина). Від юних літ полюбивши Бога всім серцем, заради вдосконалення у духовному житті, він пішов на Афонську гору, що славилася подвижниками; там постригся в ченці, отримавши ім’я Антоній.

Ігумен, що постриг його, навчивши його правил чернечого життя, послав Антонія до його рідного краю. Прибувши до Києва, Антоній обрав безлюдну, вкриту лісом гору на високому березі Дніпра неподалік він Києва,  де тепер Дальні печери, і тут оселився в маленькій печерці, яку(за часів князя Ярослава) викопав для самотньої молитви священик Іларіон, духівник великого князя, пізніше митрополит Київський. Скоро чутка про дивного подвижника дійшла до жителів Києва, які у великій кількості почали приходити до нього по благословення. Інші, що бажали духовного подвигу, копали собі печери поряд і там жили.  Коли кількість таких подвижників досягла 15, було збудовано церкву; Антоній не захотів керувати ними і доручив новий монастир ігумену Варлааму. Сам же Антоній усамітнився на інших горах, навіть після усунення з керівництва Варлаама(на чиє місце був поставлений Феодосій). Антоній мирно віддав Богові душу близько 1078 року. Пам'ять його святкується 10 липня(ст..ст.).

Преподобний Феодосій народився в селі Василькові від шляхетних батьків. З дитинства прагнув догоджати Богові. В 14 років Феодосій втратив батька і залишився наодинці з матір’ю, яка не підтримувала, а докоряла за відвідини церкви. Одного разу Феодосій навіть зібрався іти разом із паломниками до Палестини, та мати наздогнала його та повернула додому. Преподобний розумів, що доки він буде знаходитися поряд з матір’ю, він не зможе віддати себе Богу. Саме тому він вирішує покинути дім та вирушити у Київ, щоб вступити до одного з монастирів.

Феодосій обійшов усі монастирі, але ніхто не хотів прийняти убогого юнака, і тільки в печері преподобного Антонія він знайшов собі притулок. Антоній прийняв його та благословив постригти в чернецтво. Пізніше, ставши ігуменом Печерського монастиря, Феодосій не змінив і не послабив свого смиренного,  подвижницького життя: раніше за всіх він приходив до церкви, часто заходив до пекарні і допомагав пекти хліб, рубав дрова, носив воду. Великий князь ставився з великою пошаною до побожного ігумена, часто розмовляв з ним на самоті, залишався у нього обідати. Для братії своєї преподобний Феодосій був прикладом подвижницького життя. Незадовго до своєї смерті він заснував велику муровану церкву в ім’я Успіння Божої Матері; але, збудувавши фундамент церкви, він помер 3 травня 1089 року. 

Київський митрополит Петро Могила

Митрополит Петро Могила був однією з найвизначніших постатей в історії православної  Церкви в Україні. Він відмовився від блискучої політичної кар’єри Польщі, яку йому забезпечували родові зв’язки, широка освіта та вроджена інтелігентність, і присвятив себе служінню Богу. В 1627 році молодий Петро Могила прийняв чернецтво у Києво-Печерському монастирі і за свої виняткові здібності удостоївся того ж року бути обраним архімандритом цієї давньої святині Української Православної Церкви.

Очоливши 1633 року Київську митрополію, Петро Могила приділяв велику увагу впорядкуванню церковного життя, яке занепало за роки безправності та утисків.

Митрополит Петро Могила відновив тісні зв’язки з православними Церквами Сходу, зокрема з Константинопольським Патріархом. На патріаршому престолі у Царгороді перебував тоді Кирил Лукарис, який особисто знав і цінував Київського митрополита. Він надав Петрові Могилі звання патріаршого екзарха з широкими повноваженнями. Київська метрополія вийшла з ізоляції, в якій вона перебувала довгі роки під неприхильною чужою владою.

Зусиллям Петра Могили реставровано святу Софію в Києві, яка на той час була напівзруйнована і впродовж багатьох століть занедбана. Він реставрував церкву Трьох Святителів, і Церкву Спаса на Берестові.

Протягом 14 років свого митрополичого правління Петро Могила зробив так багато, що, за словами видатного історика М. Грушевського, «залишив нестерту печать свого духа на всю дальшу історію Української Православної Церкви».

Преподобний Іов, ігумен і чудотворець почаївський

Крім Києво-Печерського монастиря, український православний народ підтримували у тяжкі для нього часи  також інші православні монастирі, яких багато було в Литовсько-Польській державі.  Серед них – Почаївський монастир, або Почаївська лавра.  Він був заснований  після перших татарських нападів на Київську державу, коли ченці почали шукати в лісах та горах, на захід від широких степів, спокійніші місця для подвигу та молитви.

Преподобний Іов народився в Галичині, у православній родині. З дитинства він полюбив Христа, десятилітнім хлопцем покинув дім, родину і вступив спочатку до Угорницького монастиря, який тоді ще міцно тримався православної віри. Тут молодий послушник здивував настоятеля та братію своєю побожністю, подвигами посту і молитви так, що його в юні роки сподобили чернецького постригу, а згодом – священства і великої схими. Слава про молодого ієросхимомонаха  дійшла до князя Костянтина Острозького, ревного захисника православної віри. Князь зрозумів, що преподобний Іов може стати тим пастирем, який не тільки словом, а й ділом подаватиме вірним приклад непохитності у православній вірі. Тому князь просить преподобного перейти до нього ігуменом Дубенського монастиря.

Преподобний збільшив свої подвиги: він весь час молився або працював – копав стави, вивозив сміття, садив дерева.

Від постійного посту і стояння в молитві він так схуд, що було видно одні кістки, і на ногах відпадало тіло. Щоб помолитися, він ішов геть від людей у печеру(вона тепер поруч з домовиною зі святими мощами його) і там по кілька діб не їв і не пив, а плакав перед Богом за гріхи людські і молився за спасіння своєї душі та всіх людей. Господь відвідував святого не тільки стражданнями, а й утіхами; одного разу, коли він молився , з темної печери  засяяло світло і викликало побожне схвилювання всієї братії, яка зібралася, щоб подивитися на нього: тоді всі зрозуміли, що Господь скоро сподобить ігумена небесного невгасимого світла.

Невдовзі преподобний Іов сказав братії: «Рівно через тиждень після літургії я покину вас». Братія дуже сумувала, бо любила ігумена більше, ніж добрі діти люблять свого рідного батька; нарешті надійшов день праведної смерті великого угодника Божого. Сталося це 29 жовтня 1651 року. 

Серафим Слободськой