Святитель Іван Золотоуст, архієпископ Константинопольський – один із трьох вселенських святителів разом зі святителями Василем Великим та Григорієм Богословом.

Народився в Антіохії в 347 році, у сім'ї воєначальника. Його батько Секунд помер невдовзі після народження сина; мати, Анфуса, не стала виходити заміж і віддала всі сили вихованню Івана.

Юнак навчався у найкращих філософів і риторів, рано звернувся до поглибленого вивчення Святого Письма та молитовного споглядання. Святитель Мелетій, єпископ Антіохійський (пам'ять 12 лютого), який полюбив Івана як сина, наставив його у вірі і в 367 році хрестив. Через три роки святий Іван був поставлений у читця. Після того, як святитель Мелетій був відправлений на заслання імператором Валентом, у 372 році, святий Іван спільно з Феодором (згодом – єпископом Мопсуєстським) навчався у досвідчених наставників подвижницького життя, пресвітерів Флавіана та Діодора Тарсійського.

Коли померла мати святого Івана, він прийняв чернецтво, яке називав «істинною філософією».

Незабаром святого Івана вважали за гідного кандидата для заняття єпископської кафедри. Однак він із смирення ухилився від архієрейського сану. У цей час святий Іван написав «Шість слів про священство», велике творіння православного пастирського богослов'я.

Чотири роки провів святий у працях пустельницького проживання, написавши «Проти тих, хто озброюється на тих, що шукають чернецтво» і «Порівняння влади, багатства і переваг царських з істинною і християнською любов'ю чернечого життя».

Два роки святий дотримувався повної безмовності, перебуваючи в самотній печері. Для відновлення здоров'я святий Іван мав повернутися до Антіохії.

У 381 році єпископ Мелетій Антіохійський висвятив його в сан диякона. Наступні роки були присвячені створенню нових богословських творінь: "Про провидіння", "Книга про дівство", "До молодої вдови" (два Слова), "Книга про святого Вавилу і проти Юліана та язичників".

У 386 році святий Іван був єпископом Антіохійським Флавіаном хиротонізований у сан пресвітера. На нього поклали обов'язок проповідувати Слово Боже. Святий Іван виявився блискучим проповідником і за рідкісний дар богонатхненного слова отримав від пастви найменування «Золотоуст». Дванадцять років святий при великій кількості народу, зазвичай двічі на тиждень, а іноді щодня, проповідував у храмі, потрясаючи серця слухачів.

З метою пастирського вдосконалення і кращого засвоєння християнами Святого Письма святий Іван звернувся до герменевтики – науки про тлумачення Слова Божого. Він написав тлумачення на багато книг Святого Письма (Буття, Псалтир, Євангелія від Матвія та Івана, Послання апостола Павла) і безліч бесід на окремі біблійні тексти, а також повчання на свята, на похвалу святих і слова апологетичні (проти аномеїв, юдействуючих і язичників). Святий Іван як пресвітер ревно виконував заповідь піклування про бідних: при ньому Антіохійська Церква живила щодня до 3000 дів та вдів, крім ув'язнених, мандрівників і хворих. Слава чудового пастиря та проповідника зростала.

У 397 році, після смерті Константинопольського архієпископа Нектарія, святий Іван Золотоуст був викликаний з Антіохії для поставлення на Константинопольську кафедру. У столиці святий архіпастир не міг проповідувати так часто, як в Антіохії. Безліч справ чекало на рішення святителя, він почав з головного – з духовного вдосконалення священства. І тут найкращим прикладом був він сам. Кошти, що призначалися для архієпископа, святий звернув на утримання кількох лікарень та двох готелів для паломників. Архипастир задовольнявся мізерною їжею, відмовлявся від запрошення на обіди. Ревнощі святителя до утвердження християнської віри поширювалася як на жителів Константинополя, а й у Фракію, включаючи слов'ян і готів, Малу Азію і Понтійську область. Ним було поставлено єпископа для Церкви Боспора, яка перебувала в Криму. Святий Іван направляв ревних місіонерів до Фінікії, Персії, до скіфів, писав послання до Сирії, щоб повернути до Церкви маркіонітів, і досяг цього. Багато праць поклав святитель на влаштування урочистості богослужіння: склав чин літургії, ввів антифонний спів за всеношною, написав кілька молитов чину єлеосвячення. Розбещеність столичних вдач, особливо імператорського двору, знайшла в особі святителя неприємного викривача. Коли імператриця Євдоксія, дружина імператора Аркадія (395–408), розпорядилася про конфіскацію власності у вдови та дітей опального вельможі, святий став на їхній захист. Горда імператриця не поступилася і причаїла гнів на архіпастиря. Ненависть Євдоксії до святителя розгорілася з новою силою, коли недоброзичливці сказали їй, ніби святитель у своєму повчанні про суєтних жінок мав на увазі її. Суд, складений з ієрархів, які справедливо викривались раніше Золотоустом, ухвалив скинути святого Івана і за образу імператриці стратити. Імператор Аркадій замінив страту вигнанням. Біля храму юрбився збуджений народ, який вирішив захищати свого пастиря. Святитель, щоб уникнути хвилювань, сам віддав себе до рук влади. Тієї ж ночі в Константинополі стався землетрус. Перелякана Євдоксія просила імператора терміново повернути святого і негайно надіслала листа вигнаному пастирю, благаючи його повернутися. Але вже за два місяці новий донос пробудив гнів Євдоксії. У березні 404 року відбувся неправедний собор, який ухвалив вигнати святого Івана. Після видалення його зі столиці пожежа звернула в попіл будівлю сенату, були спустошливі набіги варварів, а в жовтні 404 року померла Євдоксія. Навіть язичники бачили у цих подіях Небесне покарання за неправедне засудження угодника Божого.

Перебуваючи у Вірменії, святитель Іван намагався зміцнити своїх духовних дітей. У численних листах (їх збереглося 245) єпископам Азії, Африки, Європи та своїм друзям у Константинополі він втішав страждаючих, наставляв та підтримував своїх прихильників.

Взимку 406 року святий був хворобою прикутий до ліжка. Але вороги його не вгамовувалися. Зі столиці прийшов наказ перевести його в глухий Пітнус (Піцунду, в Абхазії). Виснажений хворобами святитель, у супроводі конвою, три місяці під дощами і спекою здійснював свій останній перехід. У Команах сили залишили його. У склепа святого Василиска († бл. 308, пам'ять 22 травня), заспокоєний явленням мученика («Не засмучуйся, брате Іване! Завтра ми будемо разом»), причастившись Святих Таїн, вселенський святитель зі словами «Слава Богу за все!» відійшов до Господа 14 вересня 407 року.

Святитель Іван Золотоуст був похований у Команах. У 438 році Прокл, патріарх Константинопольський (434–447), відправляючи богослужіння в храмі Святої Софії, промовив похвальне слово пам'яті свого великого вчителя, в якому порівнював святителя Івана Золотоуста зі святим Іваном, Предтечею Господнім, що проповідував про покаяння. Народ, що горів любов'ю до святителя Івана Золотоуста, не давши патріарху закінчити своє слово, почав одностайно просити його звернутися до імператора з проханням перенести святі мощі святителя з Коман до Константинополя. Святитель Прокл вирушив до царя Феодосія II (408–450) і від імені Церкви та народу просив його про це. Імператор погодився і відправив до Команів особливих посланців зі срібною ракою, щоб із шаною перевезти святі мощі. Жителі Коман глибоко журилися про те, що їх позбавляють великого скарбу, але не могли чинити опір царському указу. Коли імператорські посланці приступили до труни святителя Івана, вони не змогли взяти його мощі. Тоді імператор у покаянні написав послання святителю, просячи у нього вибачення за себе та за свою матір Євдоксію. Послання це прочитали біля гробу святителя Івана, поклали на нього і звершили всеношну. Потім приступили до гробниці, легко підняли мощі і внесли на корабель (гробниця святителя Івана залишилася в Команах, поблизу Піцунди). Тоді ж відбулося зцілення убогої людини, що приклалася до покриву від труни святого. Після прибуття мощів святителя Івана до Константинополя, 27 січня 438 року, все місто на чолі з патріархом Проклом, імператором Феодосієм, з усім його синклітом та безліччю народу вийшло назустріч. Численні клірики зі свічками, кадилами та хоругвами взяли срібну раку і з піснеспівами внесли її до церкви святої мучениці Ірини. Коли патріарх Прокл відкрив труну, тіло святителя Івана виявилося нетлінним, від нього виходило пахощі. Припавши до труни, імператор Феодосій II зі сльозами просив святителя пробачити його матір. Народ не відходив від раки цілий день і всю ніч. На ранок мощі святого були віднесені до соборної церкви Святих Апостолів. Коли раку поставили на патріаршому престолі, весь народ єдиними устами вигукнув: «Прийми свій престол, отче!». - і патріарх Прокл з багатьма стояли біля раки побачили, як святитель Іван відкрив уста свої і вимовив "Мир усім!"

У IX столітті Йосип Піснописець, Косма Веститор та інші написали піснеспіви на честь перенесення мощей святителя Івана Золотоуста, які й досі співаються Церквою на згадку про цю подію.

У 1204 році в ході Четвертого хрестового походу мощі святителя були вивезені з Константинополя до Риму, а 26 листопада 2004 року, за рішенням папи Івана Павла II, більша частина мощей святителя були повернуті Константинопольській православній церкві разом з мощами Григорія Богослова у Фанарі (Стамбул). У Ватикані було залишено невеликі частки мощей святителів.

Голова Івана Золотоуста зберігається у монастирі Ватопед на горі Афон.

Інші частини мощів святителя знаходяться на Афоні в монастирях Філофей, Великій Лаврі, Дохіар, в монастирях Метеори, в церкві Святого Івана Золотоуста у Венеції.