До великого сонму угодників і чудотворців землі Української належить і великий старець преподобний Паїсій Величковський. Ім’я цього святого назавжди залишиться в історії нашої Церкви, оскільки з його особою тісно пов’язане відродження монастирського життя і старчества в останній чверті ХVIII століття. Відновлення і засвоєння того аскетичного та містичного досвіду який був у часи Древньої Русі і мав свій початок від стародавнього чернецтва Східної Церкви.

У миру Паїсія звали Петром Величковським. Він був сином священника. Народився 21 грудня 1722 року в Полтаві, дитячі роки провів в колі сім’ї, де зберігалося благочестя, де в побуті строго дотримувались всіх церковних правил і уставів. Петро був тихою, мовчазною дитиною, любив читати, а в будинку тримали, традиційно, лише такі книги, які відповідали благочестивим переконанням батьків. Найпоширенішою книгою в той час був Часослов, що зазвичай служив першою книгою для читання дітей, за ним слідував Псалтир і, нарешті, житія святих і подвижників благочестя. Всі ці книги ретельно вивчив юний Петро, не з примусу, а по добрій волі, за схильністю і розташуванням душі.

В 13 років його прийняли в « братську школу». Мати хотіла, щоб молодий син, як всі його предки, як батько і старший брат, став парафіяльним священником і успадкував парафію брата, як за звичай відбувалося в ту пору. Але у Петра вже в ранній юності прокинулося прагнення піти в монастир і бути ченцем, і це прагнення з роками ставало все сильнішим. Служіння парафіяльного священника, яке він добре знав за власним спостереженням, ймовірно, не задовольняло його. Читання аскетичних творів вплинуло на його життєві плани.

Одного разу вночі Петро тайкома втік зі школи, покинув Київ і вирушив у далеку подорож ( 1739 р.). Дорогою він зупинився в Любечському монастирі. Настоятель монастиря з привітністю прийняв його і благословив залишитись і навіть виділив келію. Слід зазначити, що прийшов він до Любечського монастиря саме за порадою свого духовного отця, ієромонаха Пахомія. Прийнятий послушником преподобний виконував різні роботи в обителі. Петро жив в монастирі вже декілька місяців, коли був призначений новий настоятель, свавільний грубіян в чернечій рясі, що мало піклувався про подвижницьке житіє ченців і розумів своє служіння в абсолютно іншому дусі. Він не ходив у трапезну разом з братією, а наказав готувати собі окремо особливі страви і приносити їх в келію ігумена.

Одного разу через недогляд Петра, який не отримав точних вказівок настоятеля, в келію ігумена принесли не ту страву. У гніві він ударив невинного по щоці. Петро вирішив втікати з монастиря і шукати іншого, кращого місця для чернечих подвигів.

Преподобний прибув до Молдавії, де, як він чув, спасалось безліч подвижників. І ось він прийшов у обитель святого Миколая, розташовану на острові посеред річки Тясмін, що в Молдавії. Він звернувся до настоятеля і був прийнятий послушником. В цій обителі панував зовсім інший дух, ніж в Любечському монастирі і Петро ревно виконував свій послух.

Коли йому виповнилось 19 років, він прийняв чернечий постриг, спочатку в рясофор, з ім’ям Платон. Тут йому було добре, чернече житіє сприяло духовному зростанню. Але і з цього монастиря довелося піти: почалися гоніння з боку уніатів, монастирські церкви були закриті, а ченці вигнані.

Тоді Платон вирішив повернутися до Києва і втупити в число братії Києво-Печерської Лаври, де трудився його духовний отець ієросхимонах Пахомій. Його намір здійснився і преподобний став ченцем древньої обителі, цього Дому Божої Матері. Оскільки Платон знав грамоту, то йому дали послух на друкарні, крім того, йому було доручено гравірувати ікони на міді. Хоча життя у Лаврі йому подобалось, проте Платон не відмовився від своїх колишніх планів спасатися в досконалій самоті під керівництвом досвідченого ченця. Несподівана зустріч з колишнім товаришем по школі, з яким Платон часто розмовляв про пустельництво, стала поштовхом для нового паломництва.

Разом з двома іншими ченцями Платон знову вирушив на південь, в надії дійти до Святої Гори Афон. Преподобний прийшов до скита святителя Миколая, що звався Трейстени. Подібно до насельників стародавніх Лавр, частина насельників жила тут за спільножительним уставом, а інші немолоді, досвідчені ченці спасались за осібножительним уставом. Тут Платон вперше молився за Богослужінням, яке здійснювалося за Афонським уставом, тут він вперше побачив суворих подвижників-пустинножителів, що неухильно зберігали правило ідіоритму. Через деякий час Платона було відправлено у Керкульський скит. Там він продовжував духовно зростати під керівництвом старців Василія і Онуфрія. В той час в монастирях і скитах Молдавії, і в спільножительних, і в осібножительних, чернече життя було особливо строгим. Старецтво, як засіб окормлення ченців, було надзвичайно поширений, і дуже багато монахів перебувало під керівництвом у старців. Три роки, до 1746 року Платон залишався в цій обителі, аж поки не отримав можливість побувати на Афоні. З дозволу свого старця і з благословення настоятеля Платон разом із ще одним ченцем відправився на Святу Гору.

Ще в Керкульському монастирі з захопленням слухав він розповіді про життя святогорців. Після важкої подорожі сушею і морем він прибув, нарешті, в Лавру преподобного Афанасія. Йому дали келію поблизу монастиря. Там в повній убогості, зреченні від світу і безмовності спасалось багато ченців і старців. Але прагнення Платона потрапити під керівництво старця не сповнилося: ніхто не хотів брати його собі в послушники.

Життя в самотності, безмовності, душевній зосередженості, при безперестанному творенні Ісусової молитви було нелегким. Продовжувалося це три роки, аж поки на Афон прибув його колишній старець Василій з Молдавії і постриг юного подвижника в малу схиму з нареченням імені Паїсій.

Старець Василій порадив переселитися Паїсію в гуртожитний монастир Проте ще три, чотири роки Паїсій залишався наодинці йдучи шляхом самовдосконалення. Потім до нього прийшло декілька юних ченців, і хоча Паїсій був сам ще молодий, вони просили його прийняти їх в послушники. В основному це були ченці з Молдавії та Валахії, або із слов’янських балканських країн. За їхнім проханням Паїсій був рукопокладений в священники і став ієромонахом. Відбулося це в 1758 році, коли йому виповнилося 36 років.

Паїсій вступив тепер в другий період свого житія: він не тільки вів духовну боротьбу заради власного удосконалення, але і як настоятель і старець духовно керував іншими ченцями, і такі його труди зробили його центральною фігурою у відродженні справжнього чернецтва в Київській Русі.

Нечисленна братія, що зібралася навколо Паїсія, постійно росла. На щастя, йому вдалося отримати від прота лаври Афонської стародавню напівзруйновану обитель святого пророка Іллі, поблизу від монастиря Пантократор. Разом з братією він побудував церкву, трапезну і 60 келій, оскільки виросло число монахів. Але і серед ченців буває заздрість та інші недобрі почуття. Слов’янська обитель Паїсія, можливо через чудовий порядок в ній і авторитет її настоятеля, який постійно зростав, викликала у греків з інших афонських монастирів недружні відчуття і несправедливі судження про отця Паїсія і його учнів, турецька влада також чинила всякого роду перешкоди. Тоді Паїсій вирішив повернутися до Молдавії, щоб там серед гір і лісів заснувати новий монастир.

У 1763 році старець Паїсій разом з 60 ченцями і послушниками відправляється в подорож і прибуває до Молдавії, але не знаходить там відповідного місця.

Лише в Яссах йому вдається отримати від митрополита Молдавії Драгомірнський монастир на честь Зішестя Святого Духа. Паїсій вводить тут гуртожиток і богослужбовий устав гори Афонської. Але абсолютно новим було таке правило: вечорами, між богослужіннями, братія повинна була збиратись в трапезній. Приходив Паїсій і читав їм різні аскетичні твори, роблячи при цьому власні пояснення. Оскільки братія була частково з Молдавії і Валахії, частково з слов’янських країн, читання це влаштовувалось окремо для румун і слов’ян, через день. Богослужіння звершувалось на церковнослов’янській мові. Так було влаштовано життя ченців у Драгомирнському монастирі, де розцвів старочеський дар преподобного Паїсія.

Відомо, що Паїсій займався перекладом аскетичних творів святих отців на молдавську і церковнослов’янську мови. В цій праці йому допомагали двоє ченців, знавців грецької мови. Так виник переклад « Повчань» преподобного Ісака Сиріна, «Питань і відповідей» преподобного Максима Сповідника, «Повчань» преподобного Феодора Студита, «Повчань» авви Варсонофія та багато інших творів, і особливо «Добротолюбіє».

Переклад « Добротолюбія» був закінчений в 1794 році вийшли два товсті рукописні томи. Зроблений був цей переклад із праці ченця Никодима (за венеціанським виданням 1782 року).

Тридцять один рік продовжувався останній період діяльності преподобного Паїсія. Цей період зробив його відомим далеко за стінами монастиря, слава про отця Паїсія, як про старця, що мав особливий дар окормлення, проникла і до Київської Русі. Слід зазначити, що перед його спочинком в Нямецькому монастирі було 400 ченців, а в Секульському більше ста. З різних сторін приходили монахи прагнучи духовного керівництва преподобного. Так виникла ціла школа учнів, наслідників духовно-аскетичної традиції старця Паїсія. Учнями преподобного Паїсія Величковського були: ієромонах Клеопа І ( + після 1778 р.), що приніс основи старчества в Островську Введенську пустинь, старець-архимандрит Феодосій Маслов ( 1720-1802 рр.), також Клеопа ІІ ( +1817р.) та ієросхимонах Феодор ( 1756-1822 рр.), старець Афанасій Захаров (+ 1823 р.) та інший Афанасій, у минулому чиновник, схимонах, який підніс митрополиту Гавриїлу церковнослов’янський переклад «Добротолюбія», чернець Павло з Симонового монастиря, чернець Герасим з Софронієвої пустині, та багато інших, які склали цілий сонм подвижників строгого життя, що розселилися по всій Київській Русі, і мандруючи з монастиря в монастир, з пустині в пустинь, розносили скрізь звістку про благочестивого і дивного отця Паїсія.

Наостанок також треба згадати і те, що преподобний Паїсій завжди пам’ятав про свою рідну землю і наголошував на своєму українському походженні говорячи і підписуючись «Уродженець Полтавський».

Преподобний Паїсій Величкковський є для нас справжнім прикладом, як треба любити свою українську землю. Своїм праведним і подвижницьким життям він показує, що не люблячи своєї України не можна любити по справжньому Господа Бога. Нехай же Всемилостивий Господь за молитвами преподобного старця Паїсія посилає нам всім нелицемірну любов, щоб керовані цією найголовнішою чеснотою осягнули ми Царство Небесне.