Преподобний Меркурій (в миру Максим Мойсейович Матвієнко) народився у 1870 році в селі Щаснівка Бобровицького району Чернігівської області. Його батьки були глибоко віруючими людьми. Своїх дітей, а їх було шестеро, вони виховували у благочесті і страху Божому, тому й не дивно, що з юних літ Максим любив відвідувати церкву, з великим захопленням читав Священне Писання та з кожним разом все більше наближався до щирої молитви, яка швидко стала основою його світосприйняття. Він часто вночі ставав на молитву, а вдень допомагав по господарству. Так у праці, навчанні та молитві проходили дитячі та юнацькі роки майбутнього святого. Він не мислив себе без Бога та з ранніх літ мріяв назавжди присвятити себе чернечому служінню.

У зрілому віці, усвідомивши сенс людського буття, пізнавши Бога та полюбивши красу Церкви, преподобний направився до Києво-Печерської Лаври, де молився та виконував покладені на нього послухи. За велику ревність до молитви, доброту, любов, працелюбство Максима зарахували до братії Києво-Печерської Лаври та постригли в ченці з іменем Меркурій, на честь преподобного Меркурія посника Печерського, в дальніх печерах, 24 листопада (07 грудня н. ст.). Незабаром монаха Меркурія було висвячено в ієродиякона, а пізніше він прийняв сан ієромонаха.

Життєвий шлях святого у монастирі був шляхом бездоганного послуху, повного зречення своєї волі, мужньої перемоги над спокусами. Такий великий досвід та праця над собою не дали майбутньому ігумену зламатися у страшні часи гоніння на Церкву Христову в XX столітті, не дали зректись того, до чого покликав його Подвигоположник Христос, не дали загинути душі преподобного та тим душам, якими духовно опікувався отець Меркурій у Лаврі, а пізніше і на парафії у с. Бригинцях. Він мав дар любові та покривав нею людські немочі, а люди відплачували йому взаємною любов’ю.

Після жовтневого перевороту для Церкви, монастирів та, зокрема, монахів почались важкі часи. У 1926 р. Києво-Печерську Лавру нова влада «признала» історико-культурним державним заповідником і вирішила «колишню святиню» перетворити у «Всеукраїнське музейне містечко». До 1930 р. монастир було повністю ліквідовано. Частина братії була вивезена за сотні кілометрів від Києва і розстріляна, інші були ув’язнені або ж відправлені в заслання, а сама Лавра була пограбована. Вигнанцем із улюбленої обителі став ієромонах Меркурій, який перетерпів великі випробування та бачив руйнування великої Православної святині, яка століттями залишалась оплотом віри, кораблем спасіння, дороговказом до Небесного Царства. У всьому преподобний бачив провидіння Боже і завжди в усьому покладався на волю Божу.

Промислом Божим Меркурій залишився живим, тоді як багато хто з братії просто були знищені комуністичним режимом. Довгий час отець ієромонах проводив у молитві неподалік від Лаври та на квартирах своїх духовних дітей, але, не бажаючи їх обтяжувати та наражати на небезпеку, преподобний вирішив покинути Київ. Старець ( йому на той час було понад 60 років) направився у рідні краї — на Чернігівщину, де він застав зруйновані храми та знищених, найперше морально, людей. Під враження від побаченого до родинного дому не пішов, щоб не зашкодити родичам, а оселився у с. Бригинці, що недалеко від Щаснівки.

На Бригинському кладовищі раніше була гарна дерев’яна церква, але радянська влада її закрила. Згодом у приміщенні храму було відкрито швейну майстерню, а згодом він був зруйнований «совєтською властю».

Після приходу на Бригинську парафію о. Меркурій близько десяти років звершував богослужіння в однієї парафіянки вдома, але завжди всім повторював, що так довго тривати не може. Всі свої старечі сили преподобний доклав для того, щоб на місці колишнього храму стояв новий. Незважаючи на всі перешкоди (а їх було багато): і від фашистів, які хотіли знищити преподобного, але якась невидима сила оберігала його; і від безбожної радянської влади, і від невидимих ворогів християн з божою допомогою о. Меркурій із парафіянами збудували невелику церковцю. У страшні воєнні та повоєнні роки, коли було зруйновано, спалено, знищено багато святинь, у Бригинцях молитвами та стараннями преподобного будувалася святиня. Святий престіл для храму о. Меркурій змайстрував своїми руками. У 1946 р. церква на честь Пресвятої Тройці була освячена та відкрита для парафіян. Цей храм та престіл збереглись до сьогодні.

Сільська влада не могла змиритися з тим, що відкрито храм і люди потоком ідуть до святого Меркурія за порадами, молитвами та зціленнями від недуг, а старець приймає всіх, будучи для «всіх усім». Одного разу привезли до преподобного хлопчину, що страждав епілепсією, і за його молитвами недуга відійшла. «Допомогла віра батька і сльози матері», — говорив він, смиренно приховуючи дар, одержаний від Господа.

Через своє ревне служіння Богу та молитовну допомогу людям, преподобний не раз терпів багато скорбот. До сьогоднішнього дня люди передають із уст в уста чудесне визволення о. Меркурія від смерті. Сільський голова з двома енкаведистами вивели батюшку до скирди в поле, щоб вчинити над ним розправу. Отець Меркурій молився і готувався до переходу у вічність. Коли поступив наказ «вогонь», зброя дала відсіч; те саме, трапилось і вдруге. Тоді кати вирішили відпустити святого, думаючи, що коли він йтиме, вистрілять йому в спину. Але воля Божа була іншою, і втретє сталося так, як і два перших рази. Преподобний залишився неушкодженим, посоромивши диявола та безбожну владу, яка вважала, що де сила , там і правда. Старець знав, що правда тільки в Бозі, тому тільки сказав: «Цього разу не довелося вмерти».

У 1955 р. під час Різдвяних свят о. Меркурій молився в храмі. Після служби люди розійшлися, і батюшка залишився один у храмі. Місцеві комсомольці давно стежили за старцем, але ось випала нагода йому зашкодити. Вони зачинили священика у холодному храмі, радіючи, що прислужились владі. Декілька днів старенький та немічний ігумен пробув у церкві аж до того часу, поки люди не знайшли його, застудженого, але лагідного і доброго, що молився за своїх кривдників. Від того часу батюшка тяжко страждав і хворів, але ще десять місяців служив своїй пастві як добрий пастир, не зважаючи на свою неміч.

Відчуваючи свою близьку кончину, о. Меркурій сказав: «Коли помру, поставте мені хрест на могилі у ногах, і за всіх вас буду молитися» (у Бригинцях звичай ставити хрест на могилі в головах).

Проживши богоугодно 86 р. від народження, 07 листопада 1956 р. преподобний отець Меркурій відійшов із миром до Небесних Божих осель. Поховали батюшку біля вівтаря ним збудованого Свято-Троїцького храму, у якому він прослужив 10 р., на Бригинському кладовищі, а загалом прослужив більше 20-ти років на цій парафії. Свою паству святий не залишив і після смерті. На його могилку завжди приходили люди, несучи свої горя і печалі, немочі і хвороби, а поверталися додому утішеними і зціленими душевно і тілесно. До сьогоднішнього дня за молитвами святого люди отримують благодатну допомогу Божу у своїх життєвих потребах.

У 2011 р., «враховуючи праведне життя ігумена Меркурія, чудотворіння за його молитвами при житті і після смерті, шанування віруючим народом у Чернігівській землі, молитовний подвиг та справжнє смирення», Священний Синод Української Православної Церкви Київського Патріархату під головуванням Святійшого Патріарха Філарета благословили прославити преподобного Меркурія як «місцевошанованого святого Чернігівської єпархії».