Коли настав час здійснення найбільшої події – Втілення Сина Божого і Народження Його від Пресвятої Діви Марії, східні волхви побачили на небі нову зірку, яка передвіщала народження Царя Юдейського. Відразу вони попрямували до Єрусалиму для поклоніння народженому, а зірка вказувала їм шлях.

Вклонившись Богонемовлятку, вони не повернулися до Єрусалиму до Ірода, як він наказував їм, але, отримавши одкровення згори, пішли в свою країну іншим шляхом.

Тоді Ірод зрозумів, що задум його знайти Немовля не здійснився, і наказав убити у Вифлеємі та околицях усіх дітей чоловічої статі віком від двох років і молодших. Він розраховував, що серед убитих дітей буде і Богомладенець, у якому бачив суперника.

Занапащені немовлята стали першими мучениками за Христа. Гнів Ірода обрушився і на Симеона Богоприймця, який всенародно свідчив у храмі про Месію, що народилася. Коли святий старець помер, Ірод не допустив, щоб його гідно поховали. За наказом царя було вбито святого пророка священника Захарія: його вбили в Єрусалимському храмі між жертівником і вівтарем за те, що він не вказав, де син його, Іван, майбутній Хреститель Господа Ісуса Христа. Гнів Божий незабаром покарав самого Ірода: його спіткала люта хвороба, і він помер, живцем з'їдений хробаками. Перед смертю безбожний цар довершив міру своїх злодіянь: убив первосвященників і юдейських книжників, рідного брата, сестру та її чоловіка, свою дружину Маріамну та трьох синів, а також 70 наймудріших чоловіків, членів Синедріону.

Вифлеємська трагедія

Коли людина вперше читає Євангеліє, то може налякатись того факту, що у Вифлеємі було вбито 14 000 невинних немовлят.

Про зміст їхніх страждань та смерті міркують викладачі Мінських Духовних Школ: Біблійної історії – Костянтин Костянтинович Мачан (він першим відповідає на наші запитання) та філософії – ієрей Сергій Лепін.

Як Ви оцінюєте зміст страждань Вифлеємських немовлят? І яке місце їм у загробному житті?

Жодні страждання не залишаються безглуздими перед Богом. Про це говорять і численні свідчення зі Святого Письма, і приклади з життя людей, які страждають у цьому світі з тих чи інших причин. Промисл Божий про людину і світ спрямовує все на добро, але не завжди людському чуттєвому розумінню вдається усвідомити побачити це відразу, в одну мить. А іноді й далекі історичні приклади для нас залишаються незрозумілими з погляду виправданості страждань. Вифлеємські немовлята стали першими мучениками за Христа, які пролили свою безневинну кров за Спасителя світу. Хоч вони стали мучениками несвідомо, але це сталося за Божим Промислом. Після Хресної Жертви Спасителя страждання за Нього стають для людини свідченням віри. Адже грецькою «мученик» – «свідок». Але що можна говорити про праведників Старого Завіту, які страждають за Істинного Бога ще до пришестя Христа або про страждання Вифлеємських немовлят – однолітків Немовляти-Спасителя? Без сумніву, вони важливі для Бога анітрохи не менше новозавітних, з тією лише різницею, що Христос постраждав за них на Хресті та звільнив від гріха, прокляття та смерті після їхнього земного життя.

Різноманітність прикладів мучеництва можна умовно розділити на дві групи: мучеництво вибору та мучеництво за потребою (без варіантів). У першому випадку мученикові пропонується зректися Христа і продовжувати жити без Нього на землі і в потойбіччя або з Ним, постраждавши за Нього: «Отже кожного, хто визнає Мене перед людьми, того сповідаю і Я перед Отцем Моїм Небесним» (Мф.10, 32). До другого подвигу мучеництва ставляться ті випадки, коли людина не обирає «життя чи віру», приймає страждання тому, що комусь з релігійною чи політичною метою необхідно прибрати своїх опонентів. Цар Ірод Великий, дізнавшись про новонародженого Царя Юдейського (за пророцтвом, що з'явився на світ у Вифлеємі) і побоюючись, щоб Він не відібрав з часом у нього царства, «послав побити всіх немовлят у Вифлеємі і в усіх межах його, від двох років і нижче» (Мт.2:16). За переказами, їх було 14 000. Не знаючи, де саме знаходиться Ісус, Ірод бажав серед цих невинних страждальців занапастити новонародженого Христа. У цих немовлят не було вибору – вони ще не усвідомили життя з її мінливістю, ні в кого з них не запитали, чи обирають вони цей шлях чи ні. Але саме такою була їхня дорога до Царства Небесного. За свої великі злочини Ірод не уникнув покарання Божого – тіло його вкрилося хворобливими ранами. Поруч із ним не було жодної людини, яка б співчувала його стражданням. Але й на смертному одрі Ірод продовжував множити зло: наказав убити брата, сестру та її чоловіка, нарешті, завдав смерті свою дружину Маріамну та трьох синів, бачачи в них суперників.

Чому Господь припустив смерть і муки невинних дітей? Адже вони не вчинили зла та гріха?

Тут можна відповісти щодо їхньої земної долі. Святитель Іван Золотоустий каже: «Якби хтось узяв у тебе кілька мідних монет, а натомість віддав тобі золоті, невже ти вважав би себе скривдженим? Навпаки, чи не говорив би ти, що ця людина – твій добродій?». Тут кілька мідних монет – наше земне життя, яке рано чи пізно закінчується смертю, а золото – вічне життя. Так, за кілька хвилин страждань і мук немовлята здобули блаженну вічність, здобули те, чого святі досягали подвигами і працями всього життя. Вифлеємські немовлята успадкували собі вічне життя в сонмі Ангелів. Для них страждання були тими таємничими дверима, які привели їх до Царства Небесного.

Пророк Єремія пише: «Голос чути в Рамі, плач і ридання та крик; Рахиль плаче про дітей своїх і не хоче втішитись, бо їх немає» (Єр.31:15). Це стосується лише Вифлеємських немовлят чи всіх поколінь християнських мучеників-немовлят?

Рама – це містечко в Ізраїлі, де було поховано Рахиль, дружину старозавітного патріарха Якова, сина Ісака та онука Авраама. За переказами, коли сина Рахилі, Йосипа, вели до Єгипту як бранця і раба, він, проходячи повз гробницю своєї матері, заплакав і закричав: «Мамо моя, чи ти чуєш мене? Мамо моя, чи бачиш, куди ведуть твого сина? У відповідь із гробниці почулося ридання. Потім, коли вавилонський цар Навуходоносор у 586 році до Різдва Христового розтрощив і розгромив Юдейське царство, то він наказав переселити його жителів у Вавилонію, і Рама була містом, де збирали бранців-юдеїв, щоб везти їх у далеку країну.

За своїм географічним розташуванням місто Рама знаходиться за 12 кілометрів від Вифлеєму. Тому можна припустити, що коли цар Ірод «послав побити всіх немовлят у Вифлеємі та в усіх межах його» (Мт.2:16), ця територія включала і Раму. У Старому Завіті пророк Єремія описує мешканців Єрусалиму, що відводяться на чужину (Єр.1:15), і ці слова про Рахиль, що плаче, сказані про них. На цьому сумному шляху вони проходять повз місто Рами – місця поховання Рахилі (1Цар.10:2); і Єремія малює Рахиль, що плаче навіть у труні про долю, що випала її народові у вавилонському полону.

Але через століття сталася страшніша трагедія. Вже не вороги забирали в полон, а свої одноплемінники вбивали невинних дітей. У наш час, пам'ятаючи про немовлят з Вифлеєму, ми згадуємо про всіх убієнних – убитих просто так, без звинувачення, без будь-якого «складу злочину», вбитих просто так, тому що це було потрібно численним каїнам та іродам .

Переказ каже, що немовлят було 14 000, про Євангелію про це нічого не сказано. Ця цифра має якесь значення?

Їх було, як зазначає візантійська традиція, 14 000. Зрозуміло, що стільки дітей «від двох років і нижче» просто не могло бути у маленькому Вифлеємі та його околицях. Звідси стає зрозуміло, що це число має символічне значення. Воно говорить про масовість такого явища, як вбивство безневинних, як репресії, які найчастіше обрушуються не на одиниць, а на тисячі і навіть мільйони. Євфимій Зігабен, візантійський богослов ХII століття, пише про це так: «Ірод вважав, що зірка, яка сповістила мудрецям зі сходу про Різдво Христове, не одразу з'явилася ним, але що Немовля народилося задовго до її появи. Для більшої безпеки він і наказав випередити час на два роки».

У той же час можна говорити про символічність цифри «14» як про число «синів» Рахилі. У Біблії синами Рахилі називаються не тільки Йосип та Веніамін, народжені нею, але також і онуки (сини Йосипа та сини Веніямина) – «це сини Рахилі, які народилися в Якова, всього чотирнадцять душ» (Бут.46:22). За 14 тисячами «своїх синів» плаче Рахиль через 17 століть після свого земного життя.

Загалом цифра «14» часто зустрічається у біблійній традиції. Наприклад, у родоводі Спасителя налічується «всіх пологів від Авраама до Давида чотирнадцять пологів; і від Давида до переселення до Вавилону чотирнадцять пологів; і від переселення до Вавилону до Христа чотирнадцять пологів» (Мт.1:17). Пам'ять побитих у Вифлеємі немовлят Церква почала здійснювати вже у II столітті. Ймовірно, тоді і було визначено цифру 14 000.

Ієрей Сергій Лепін:

Всі питання щодо Вифлеємських немовлят виникають через те, що ми трохи плутаємося в періодизації. Справді, до якого Завіту належить ця жахлива історія – Старого чи Нового? Дуже поширеною помилкою є віднесення тієї чи іншої події до Нового Завіту лише на тій підставі, що про нього йдеться у Новому Завіті. Це, як на мене, не так. Давайте звернемо увагу, наприклад, на історію святого Івана Предтечі – останнього старозавітного пророка, який, володіючи дивовижною святістю, спромогся не тільки бути покликаним до пророцького служіння, але й побачити здійснення свого пророцтва. Новий Завіт міститься тільки в Христі: у Його Тілі, за нас переломлюваному, і Крові, що за нас виливається, – у всьому Його житті та діях.

На мій погляд, Вифлеємські немовлята є старозавітними мучениками, тому що Христос є першим новозавітним Первосвященником, Пророком і Царем. І з первосвященства Христа випливає і Його першомучеництво. Він став першомучеником Нового Завіту, добровільно принісши Себе у Жертву Спокути. Хоча, природно, вифлеємські немовлята можуть бути названі мучениками за Христа, причому в подвійному значенні. По-перше, тому, що вони загинули внаслідок страшної історії, головними сюжетами якої були події життя Христа, і загинули, у прямому розумінні, замість Нього. А по-друге, я не став би подвигом старозавітних мучеників, про який вони пророкували і виконання якого сподівалися, відокремлювати і протиставляти Євангелію.

Куди потрапили душі Вифлеємських немовлят після смерті? Як ми віримо, до спокутної Жертви Христа душі всіх померлих людей – і праведних, і грішних – сходили в пекло, оскільки людина в невідродженому, занепалому стані не могла бути дитиною Божою і наслідувати рай – дім Отця Небесного. Тому, пам'ятаючи про це, нам не важко буде відповісти на питання про посмертну долю Вифлеємських немовлят: вони були вбиті і після смерті приклалися до батьків своїх разом із сонмом старозавітних праведників, пророків і мучеників. Якщо вважати, що вік і стан нашого тіла (немовлят, хвороби, старість) накладають відповідні обмеження на нашу душу, то, передчасно і насильно втративши ці обмеження, душі немовлят змогли почути і вчення пророків про прийдешнє месії, і проповідь Івана Хрестителя, який, як ми знаємо, був Предтечею Христа і в пеклі. І вже потім тільки Господь наш, померши на Хресті, Своєю душею зійшов у пекло і, зруйнувавши вічні його пута, вивів усіх, хто чекав і повірив у Нього. Немовлята померли до Христа, але потім і поєдналися з Ним, бо Він помер і за них.

Звичайно, коли читаєш відповідне місце Святого Письма, то не можеш не жахнутися тієї жорстокості, якою обернувся світ стосовно ні в чому невинних дітей. Звісно, у нас тут виникає низка питань, перш за все, про сенс такого страждання. Тут я вважаю дуже важливим підкреслити – страждання Вифлеємських немовлят не мало сенсу, бо вбивство невинних (тим більше дітей) не може мати жодного сенсу. Була лише явна зла воля і намір Ірода, але чи варто це називати змістом? Це сталося тому, що «світ лежить у злі» (1Ів.5: 19) і не знає Бога. Бог же не створив страждань, і саме собою страждання – це те, через що диявол намагався зробити цей світ безглуздим. Безглуздість страждань – проблема, з якою намагалися впоратися багато релігій. Але особливість вчення Христа в тому, що воно не намагається позбавити людину страждання як такого, а пропонує людині наділити своє страждання змістом і зазнати його до кінця. І Сам Христос вчить не звідкись з високого про те, як ми повинні чинити в тих чи інших життєвих випробуваннях, але, навпаки, Своїм прикладом показує, як ми повинні переживати поневіряння та біди. Він Сам опинився у самому епіцентрі страждання, болю, смерті. Страждання і смерть – це та зброя, на яку розраховував диявол у війні проти роду людського. Але саме страждання, смерть (і Воскресіння, звісно) – те, чим Христос переміг сатану. Тепер тільки від нас залежить, чи буде наше страждання на співставлення з Христом, чи воно так і залишиться безглуздим і безпросвітним. Хто в Христі, той придбаний, а не втрачений, хоч би що з ним сталося! А як діти? Що залежить від них? Давайте звернемо увагу на слова пророка Єремії, які наводить євангелист Матвій, розповідаючи про цю трагедію: «Голос чути в Рамі, плач і ридання та крик; Рахиль плаче про дітей своїх і не хоче втішитись, бо їх немає» (Єр.31:15). Здавалося б, до чого тут це? Можна подумати, що Матвій наводить це місце лише для того, щоб підкреслити трагізм того, що відбувається. А давайте відкриємо Біблію і прочитаємо далі: «Так говорить Господь: «Утримай голос твій від ридання і очі твої від сліз, бо є нагорода за працю твою, говорить Господь, і повернуться вони з землі ворожої. І є надія для твого майбутнього, – говорить Господь, – і повернуться сини твої до своїх меж» (Єр.31, 16 – 17). Насправді алюзія на старозавітне місце аж ніяк не така драматична, чи не так? Євангелист, мабуть, навпаки, хоче наголосити на наявності якогось майбутнього блага, визволення, порятунку навіть у таких випадках!

Традиція говорить нам про те, що загалом постраждало 14 000 дітей. Таке число викликає сумнів у сучасних учених: те місто, яке має таку кількість немовлят такого віку, просто не відповідає тому провінційному поселенню, яке називалося Вифлеємом (виходячи щонайменше з того, що ми знаємо про географію та демографію того часу). Чому тоді 14 тисяч? Я гадаю, що це не просто статистика жертв. Справа в тому, що число «14» було особливим для юдеїв. Це число імені Давида (у стародавніх євреїв літери позначали ще й цифрами, а сума цифрових значень букв у імені Давида дорівнює 14-ти). Євангелист Матвій наводить родовід Ісуса, сформоване з трьох груп по 14 імен у кожній (але воно далеко не повне), щоб показати, що Ісус є нащадком царя Давида. І зірка над Вифлеємом – це зірка царського роду Давида. Мені здається, що 14 000 – це також певна стилізація під цю ідею. А з іншого боку, 14 – це двічі по сім. 7 – число, що виражає ідею святості та закінченості; воно відсилало юдеїв до ідеї Суботи та повноти творіння. Можна припустити, що 14 000 – це метафора, що вказує на подвійну винятковість розмірів кровопролиття і неймовірні розміри страждання, і навіть намір тлумачів віднести нащадок до Священної Історії Син Давидового.